Розділ «Частина друга»

Тих пригод було в Аделі – не порахувати, однак ні одна не встигла їй приснитися цієї ночі. Як лиш почало дніти, знову загуділи літаки – певне, зірвалися з матіївського аеродрому. Щодня отак колотять вони над Містом повітря, тарганячи за собою надуті мішки, по яких, вправляючись, стріляли із зеніток артилеристи, й небо засівалося схожими на кульбабні одуванці клубками білого диму. Бавляться москалики у війну, а щоб вона нарешті впала-таки на їхні голови!

Сон, звісно, пропав, пані Аделя вже перестала вслухатися до гуркоту й стрілянини, й зі злості пригадалися їй віци, які, напевно, почула на базарі, – і як то люди не бояться вимовляти їх уголос? То Аделя хоч два розповість панні Гані, щоб свій гнів на москалів заглагоїти.

А панна Ганя, ніби відчувши Аделину охоту щось пікантне розповісти, вже виходила на середину вулички, вдивляючись у вікна сусідки, й була вона гейби чимось налякана, немов той гуркіт і стрілянина здались їй справжньою війною. Аделя теж вийшла з дому, підійшла до Гані й, нахилившись до неї, зашепотіла:

«Послухайте тільки два віци. Але не думайте про щось там своє, бо не буде вам смішно… Отже – їде поїзд зі Львова й пихтить важко: юхт-бокс, юхт-бокс, а на станції в столиці свистить: золі-і-і! Вертається з Києва до Львова, й чутно лише: шу-шу, шу-шу, а на львівській станції репетує: спічки-и-и!.. Та якщо вам не смішно, панно Ганю, то відгадайте загадку: спідниця в кльош, на ногах калош, на губах кретка, на голові беретка. Хто ж то така, не вгадаєте? Та ж совєтка – щаслива і радісна!.. Та що це з вами, Ганю, що ви навіть не вцірилися, не те щоб зареготати?… Щось недоброго чули з політики?»

«Не знаю, добре то чи погано, – відказала зажурено панна Ганя. – Але те, що ми бачимо на небі, – то ніякі не цвіченя. Гітлєр напав на совєтів!..»

…Ті гуркіт і вибухи, схожі на постріли з карабінів, проникли крізь товщу мурів тюрми Бригідки і вдерлися вістрям смерті у вуха в'язнів, які лежали тісним покотом, мов заприсяжені кров'ю вірні побратими, на цементній долівці.

Проте кожен з них існував окремо із власним приреченням: ні один не спав, і кожен чекав своєї черги, відлічуючи приглушені гуркотом постріли. Знали вони, що це торохтить заведений у тюремному дворі трактор, й убивці стріляють у потилиці смертникам. Учорашньої ночі викликали з камери трьох – тоді у дворі заревів трактор і пролунали постріли…

Хто ж то нині перед досвітком відраховує останні секунди життя: може, дівчата із сусідньої камери? І падають на брук золотоволосі наречені, які ще не звідали радощів кохання, сімейного щастя і материнства; й ніхто скошений цвіт не зв'яже у букети, щоб востаннє втішити красою світ, і не позначаться їхні загублені життя ні могилками, ні хрестами, й не відспівають над ними отці «со святими упокой», ані родина їх не оплаче…

В'язні вловлювали слухом згуки, що повідомляли про смерть, й кожен чекав на виклик. Ось клацне замок, загримотять двері, у проймі з'явиться чорний привид у шкірянці, з кобурою на ремені й покличе когось на вихід – з камери і з життя…

Було це моторошне очікування смерті страшніше від самої екзекуції: там лише мить і – чорнота, а тут нестерпні муки страху – і як його здолати, якою думкою облегшити, якою згадкою зласкавити, якою мрією осінити…

А гуркіт вгризається свердлом у мозок, а вуха бляшаніють від пострілів, та жоден в'язень не озивається, навіть шепотом не запитує, ніхто нікого не заспокоює і не втішає, кожен заховався у свій панцер одинокості, й мозолить душу Олеся одна лише думка, незбагненна й подивом затруєна: навіщо це нищення, кому від нього стане краще жити на світі, хто збагатиться числом марно убієнних, який сенс таїть у собі ця нечувана жорстокість, в ім'я чого розпинають люд?

Й перед очима постає образ Мученика у терновому вінку, а перед хрестом, на якому його розіп'яли, стоїть на колінах скорбна мати… В цю ікону Олесь завжди вдивлявся із шанобою і страхом, коли відбувалися гімназійні реколекції в Михайлівському соборі, вдумувався в сутність образу, ніби хотів себе поставити на місце страждальців і таким чином перевірити власну відвагу й готовність до випробувань: а як би я витримав муки розп'ятого і чи встояв би перед стражданням матері, яка дивиться на скін сина і нічим не може йому допомогти?

Ця сама думка й тепер скоробила Олеся приглушеним жалем. З лику Марії проступили риси обличчя Олесевої мами: в її очах ще жевріє крихта надії на порятунок сина, та водночас огортає бездійний розпач, а ще здивування, як це її син може витримувати таку наругу, та спалахує в її очах і світло гордості, що син так мужньо витримує муки страху.

А за що? За святу ідею, за прагнення свободи, задля якої пішов відважно на смерть, як біблійні страстотерпці за віру? За незрадливість?… Але й стражденне обличчя Мученика на хресті висвітлює той самий сакраментальний запит: за що? Чому Варавву помилували, а його розпинають на хресті? За любов?!

Й чому Ферлея в камері немає – невже він, як і Варавва, став потрібніший світові, ніж я? А може, мені краще залишитися в живих й мати можливість чинити добрі діла? Може, краще відректися від своїх переконань, чей Петро аж тричі відрікся від Христа, був прощений і його науці присвятив решту життя… Та чи простили б мені такий вчинок Нуся, Москалівна, Геродот, Тарновецький, Сербин? Але ж чому я не маю права просити помилування, адже сам Христос просив Отця, щоб чаша мук його минула, й докоряв він Отцеві за те, що покинув його в найтяжчу хвилину…

Та ніхто не буде прощений за відступництво, навіть Петро був у свій час покараний за гріх невіри й страху – наздогнала його покара в Римі. А Мученик, добре знаючи, що його чекає, не відступився від свого призначення: «Ти син Божий?» – спитав його первосвященик Кайяфа, й міг Ісус хоча б промовчати, та відказав: «Так!»

І мене питали: «Ти українець?» – і я мусив відповісти: «Так!» Це мій обов'язок, мало того – це воля Божа. Бог не дозволяє мені бути іншим, іншим став Ферлей, і на нього чекає найтяжча кара: сором!

Й для чого, зрештою, прийняв Ісус розп'яття? А для того, щоб своєю смертю створити релігію любові… Але чому гинемо ми? В ім'я чого прийняли смерть мільйони мучеників в Україні? Хіба не споневірювалися під стінкою Курбас, Підмогильний, Куліш, Зеров? Хіба не розпачали вони перед смертю: все вже пропало! Проте своєю кончиною смерть подолали – національну релігію створили, яка вічно живитиме наш народ. Й була їхня смерть початком…

Втомлений муками тяжких роздумів Олесь Шамрай заснув перед світанком і прокинувся від притишеного й утішного скрику одного із в'язнів:

«Війна!»