Розділ «Частина перша»

Потім поліцаї робили в хаті обшук – напевне, шукали зброю, та вилучили лише з Нусиної бібліотечки книги Дмитра Донцова, Юрія Липи, Михайла Грушевського та «Декалог ОУН»; перетрусили й Казьові книжки, та жодної не забрали – залишили купою на підлозі.

Пані Емілія плакала, а розгублений пан Антошко ловив за поли шинелей то одного, то іншого поліцая й благальним голосом переконував їх, що він поляк і нічого спільного з українським підпіллям мати не може: на нього жандарми не звертали уваги, лише один зволив йому пояснити:

«Pan, moze, і niema, zato panska lotrzyca ma».[7]

Нарешті поліцаї вскочили до брички, посідали з обох боків від Нусі, візник стрельнув батогом, й бричка рушила, залишивши в будинку на Скупневича осиротілих батьків Нусі й Казя.

Приймальна кімната в приміщенні міської поліції була набита дівчатами й хлопцями, – деяких Ну ся впізнавала, та розмовляти було заборонено, й вона на мигах допитувалася то в однієї, то в іншої, хто їх зрадив, та ніхто про це знати не міг.

Серед хлопців Нуся побачила Юрка Сербина, він протиснувся до неї й пошепки запитав: «Олесь поїхав?» Нуся ствердно кивнула головою, бо ж сама проводжала його на станцію, і Юрко відступив назад, ставши поруч з молодим учителем релігії в українській гімназії – отцем-катехитом Чемеринським.

Комендант поліції зробив переклик, а тоді в'язнів одного за одним почали виводити з приймальної кімнати до автобуса із заґратованими віконцями, і коли салон машини був уже вщерть набитий, отець Чемеринський підвів руку з розп'яттям і заговорив:

«Дорогі діти, нас повезуть до Берези Картузької на місце звільнених і страчених, бо ж там має бути так само тісно, як у цій автівці. Й не знати, що з нами буде, тож творім зараз німу сповідь, збудімо в собі жаль за гріхи, а я усім даю розгрішення…»

…Тяжкий Олесів спогад враз обірвався: за хвірткою стояв, покашлюючи, зібраний, мов до церкви, поголений і без сліду похмілля на обличчі сусід Гаврилко. Він сперся ліктями на дашок паркана й помахував до Олеся рукою, прохаючи, щоб підійшов до нього.

Олесь неохоче подався до хвіртки й мовив: «Заходьте, Гаврилку», але той замахав руками, мовляв – не маю часу, йду на базар.

«Знаєте, Олесю, що я собі помінив, – заговорив Гаврилко, запобігливо посміхаючись. – Став я бідний, мов церковна миша, не маю навіть дрібної копійки ні на келішок, ні на шматок сала для закуски, бо все, що наскладав собі на похорон, забрав з моєї ощадної книжки наш превелебний президент, бо, видите, як стара влада пропала, то й гроші стали ніц не варті, але нових не квапиться стільки напечатати, щоб і мені перепало… То я помислив: віддали бисьте мені ті ваші дерев'яні фігури, навіщо вони вам здалися, а то такі кумедні лялі, що хтось на них міг би й злакомитися. То я забрав би їх у вас і продав на базарі. Що ви на це?»

Олесь засміявся, згадавши, що сам уже подумував, як їх позбутися, й відказав:

«Та забирайте всіх хоч би й до дідька, але ж не при неділі… Торгуйте ними скільки влізе, тільки хто їх у вас купить?»

«А не кажіть: кожна потвора знайде свого аматора! То файно вам дякую, завтра прийду з тачкою».

Й пішов, галайкаючи, як уранці:

«Добро, добро, а де його взяти?»

Тоді Олесь, немовби щось пригадав собі, підійшов до дровітні, що за повіткою, й почав виймати із штабеля нарізаних для опалу дров поліно за поліном, приглядався до кожного й нарешті відклав набік гладкий липовий поруб і чорний вишневий цурпалок, сподіваючись, що, може, вдасться йому вирізьбити з них світлу й чорну голівки двох жінок, яких любив і досі забути не може…

У цей самий час пан Корнель Геродот сидів на порозі веранди й пильно вдивлявся в бік вулички, на яку вже не виходили пані Ганя й Аделя, оскільки вони постарали собі телефони й могли пліткувати, не встаючи з ліжок… Однак цієї хвилини пан радник бачив їх, колишніх, посередині дороги і в думці спостерігав за ними – уважно, немов у театрі за цікавою виставою…

Панна Ганя взяла в долоні голову пані Аделі й, похитуючи нею то в один, то в другий бік, солодко промовляла, ніби все те, що сподіялося з подругою, їй уже відомо:

«Така ви нині слічна, пані Аделю, як по весіллі… Але щось подібне таки мусило у вас відбуватися, бо світилися вікна аж поза північ. Досі я не помічала, щоб ви так допізна засиджувалися…»