Розділ «Частина перша»

У білій блузочці й плісированій спідничці, сама, як первоцвіт, вона танцювала легко, плавно і відкинутою назад голівкою мовчки й відважно, мов наречена, дивилася Олесеві у вічі. Він аж тепер запримітив, яка вона гарна й мила, й цієї миті відступилася з його пам'яті панна з голубими очима й медовим волоссям; очі дівчини виливали на нього зливу прихильності, ласки й тепла, й згадалися юнакові колись нав'язливі, а тепер приємні слова пані Емілії про те, що хотіла б мати його за зятя. Таке майбутнє здалося йому нині заманливим, проте незмірно далеким, а що відчувала дівчина – лише здогадувався.

Не соромлячись, вона тулилася до нього яблучками грудей, він ніжно пригортав її до себе, а вона шепотіла: «Чому до нас не приходиш?» – «Хіба можна мені після того?» – «Казьо вчиться у Львівській політехніці, хату немов святі перелетіли, і звідки взялася в нього та польська затятість, адже в нашому домі переважає український дух», – говорила Нуся. «Зате в польській гімназії – дух Сєнкевича», – терпко відказав Олесь. «А ти не зважай, приходь». У мові дівчини вчувалося настирливе прохання, нібито від неї втікав час й вона боялася, що хлопець не встигне переступити поріг її домівки. «Я прийду, Нусю, прийду… А ти…» – «Та що я…» – затнулася дівчина, а далі говорила мовчки, та він чув кожне її слово…

…Я знаю, про кого думаєш, про неї всі чоловіки у Місті мріють, і я їй не пара… Мені далеко й до тих красунь, які танцюють у цій залі; кожна хотіла б запросити тебе, найкращого кавалера, на вальс, та ми танцюємо тільки двоє, бо нам добре, ти це відчуваєш, правда?… А ти приглянься, яка у мене досконала фігура; ти лише тісніше притулися до моїх грудей, які так спокусливо напинають блузочку й намагаються протиснутись крізь прошивку, щоб засліпити тебе алебастровою білизною; а який мій стан – на ньому моїй плісированій спідничці ніяк не вдається прилягти до стегон, і вона розкльошується, нібито знизу піддуває вітер, а мої стрункі ноги призначені для фігурної ковзанки на льоду… Й хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаючи творити найдосконаліший рисунок танцю, чи ти мав коли-небудь таку вмілу дансерку, як я?… Ти будеш весь вечір танцювати тільки зі мною, а після забави візьмеш мене за руку й вестимеш найтемнішими провулками, ми пробіжимо вулицею Скупневича й сховаємося у надпрутських лугах, ти зупинишся, повернеш мене до себе, будеш м'яти мої перса, гарячими долонями заповзатимеш під мою розкльошену спідничку; хилитимеш мене на зволожену росою траву й, не жаліючи, будеш шукати своєю твердю мого м'якого лона, і я ще не знаю, як поведуся, бо в цю хвилину, коли ми пливемо в танго, ти став моїм лицарем, а я твоєю бранкою. Правда?…

Олесь чув кожне її слово, вони танцювали весь вечір, начебто нікого, крім них, у залі не було; деколи німа мова переривалася звичайною, прозаїчною, адже вони так мало знали одне одного, та як багато відчули…

«Що робитимеш, коли матура вже за тобою?»

«Я записався на медицину у Львові. Днями поїду… А ти?»

«Буду поступати в Міський учительський інститут… Якщо не лупиться чогось лихого, то стану колись учителькою. Та час покаже… Я ж заангажувалася в «Юнацтво» ОУН».

«А не боїшся?»

«Відтоді, як сталося з тобою те, не боюся нічого».

«Тільки мовчи…»

«Я лише тобі… І ти – теж?»

«Я вийшов з «Юнацтва» в Організацію».

«Тож і ти будь обережний…»

Східний прут неба почав уже рожевіти, й Олесь з Нусею, взявшись за руки, бігцем перейшли центральною вулицею, спустилися сутіношними провулками попри ратушу вниз, вийшли на Скупневича, що стрілою летіла до Пруту, продерлися крізь густі верболози й вільшинові зарослі, а коли опинилися в луговій гущавині, він впився у її ворухкі губи, вони втискалися тілами одне в одного і, як уже не вистачило в них ні подиху, ні тями, попадали на холодну траву.

Нуся не оборонялася, вона сама добувалася до Олеся, холодна трава вже не остуджувала їхніх оголених стегон, й коли його твердь діткнулася до її вологої й пухнастої м'якоті, він побачив її карі очі, вони були смертельно сполохані у передчутті того, що мало зараз статися. Олесь побачив у них німе благання пожаліти її дівоцтво; ще рано, ще рано, мій коханий, – шепотіла вона, а ноги самі розсувалися, та враз Нуся розпачливо заблагала:

«Не тут, не сьогодні, я тебе прошу… Як приїдеш зі Львова, станеться між нами так, як ти захочеш, дай мені звикнути до того, що я твоя, будь моїм лицарем, Олесику…»

Дівчина вмить остуденіла, й хіть у хлопця згасла, він підвівся, подав їй руку, допомагаючи встати, вона поправила на собі спідничку, рвійно обняла Олеся, обпекла його щоку вдячним поцілунком, вибігла з кущів на дорогу, й, коли сонце викотилося із-за обрію й осяяло світ, Олесь з тугою дивився, як маліла її постать і врешті зникла.

На довгі роки…

За два дні після випускної забави Олесь вранішнім поїздом поїхав до Львова, й лихо його наразі обминуло: саме тоді, коли потяг переїжджав мостом Дністер, у Місті відбувалися повальні арешти членів «Юнацтва» ОУН», про що розповіла йому Нуся через багато років пізніше…

Раннім ранком до помешкання Антошка Дзівака увірвався загін поліції. Жандарми оточили дім, сподіваючись, певне, накрити молодіжну боївку: господаря й господиню, які ще не встигли добре продрухатися зі сну загнали до кухні, а Нусю підняли з ліжка її, коли вона одягнулася, наділи їй на руки «бранзолети» й вивели на вулицю, де стояла двокінна бричка.