Розділ «Частина перша»

Розділ восьмий

Олесь Шамрай стояв перед повіткою й пильно вдивлявся у потворні лики коряжних фігур, наче вперше їх побачив, і сам дивувався, скільки ж то ненависті вклав він у них, щоб зобразити зло, яке невідступно супроводило його в поневіряннях у воркутинському таборі; доглядався, які риси і яких нелюдів намагався втілити у дерев'яні ідоли, прообразів котрих уже давно немає на світі, й сила їхня пропала, а були ж вони всеможними й патологічно жорстокими вбивцями, для яких ремесло смерті таке ж звичне, як для рубачів праця на лісоповалах.

Он крайній – вусатий, з люлькою в зубах і більмами замість очей – за три десятки років свого владарювання вимордував стільки люду, що ними можна б заселити сотні таких міст, як наше, а кари не зазнав і після смерті, та й важко уявити навіть, якої кари завдав би йому справедливий суд, коли за вбивство однієї людини належиться страта – скільки разів мали б страчувати його?!

А поруч з ним – професійний кат, який заслонив свою садистичну хіть холодноблимними окулярами, він приховує свій погляд, мов та Медуза Горгона, що затаює в очах смерть; лише за наказ розстріляти всіх в'язнів у галицьких тюрмах 1941 року він повинен був сконати на палі, а зазнав легкої смерті від револьверної кулі…

І дивиться на Олеся добродушний на вигляд дідок з цапиною борідкою, до якого зверталися тисячі людей з благанням помилування чи бодай зменшення кари, а він холоднокровно підписував сотні листів з прізвищами засуджених до страти.

А цей балухатий єврей з масним обличчям різника чи то базарного маклера, який набиває кишені на торгівлі телятами, виморив голодом мільйони українців.

А цей… А цей…

«Але ж для чого я увічнював цих злочинців у образах потвор, надаючи їм правдивої подоби, – для помсти чи для постраху нині живим? А теж собі самому, бо ж зло ще тліє й сьогодні в чорних душах їхніх нащадків. А може, я відтворюю не вбитий ще свій власний страх перед ними?» – подумав Олесь, і згадалася йому порада пана Геродота – віддавати свій хист красі.

Й немов для порятунку від тяжких розмислів сплив перед Олесем образ чарівної панни з медовим волоссям, який ніколи з його пам'яті не зникав, а поруч з нею із глибокої давнини протіснилося миловидне личко її суперниці, яка, ні крихти не зневажуючи заповітної мрії хлопця про найвродливішу у світі панну, увійшла в його життя світлою реальністю.

Була то кругловида кучерява дівчина з цяточками веснянок на носику; з'явилася вона тепер перед Олесем такою, якою побачив її тоді – нахиленою над ним рятівницею, коли він, побитий, прокинувся з непам'яті.

…Влітку 1939 року Олесь склав матуру. Коли йшли матуральні іспити, у Місті пронеслася чутка, що новий міністр внутрішніх справ Генріх Козловський з нагоди успішних виборів і відкриття першої сесії сейму звільнив засуджених до п'яти років в'язнів Берези Картузької, звинувачених у причетності до вбивства П'єрацького.

Після іспиту з історії Олесь просто-таки побіг до фотосалону Кіблєра, й майстер, упізнавши юнака, здогадався, чому він навідався.

Хлопець слухав, що говорив Кіблєр, й никнув від жалю: так, панна Москалівна приходила попрощатися з майстром, забрала Олесеву знимку і виїхала з Міста. До Праги чи до Кракова…

«І професор Тарновецький з нею?» – спитав упалим голосом Олесь.

«Того не знаю», – відказав Кіблєр.

І згасла в Олеся солодка мрія – запросити на випускний вечір, який має відбутися в музичній школі, панну Оксану. Такого вже не станеться, й він ніколи більше її не побачить…

У новому костюмі, при краватці, прийшов Олесь на котильйонову забаву – нестерпно самотній.

Під стінами залу у кріслах сиділи професори й батьки; запрошені з приватної гімназії дівчата стояли під хорами, а хлопці у протилежному боці зали, й коли на хорах заграв оркестр професора музики Рубінгера, зала враз завихорила – закружляли пари в першому вальсі.

Олесь стояв у кутку, немов чужий, пропустив і перший, і другий танець, а коли оголосили даментанго, до нього підійшла кучерява дівчина, тримаючи у руці пришпилені до розетки у формі сердечка дві кольорові стрічки, й приколола йому той котильйон до лацкана піджака.

Була то Ну ся Дзіваківна – випускниця приватної жіночої гімназії.