Розділ «На дні душі»

Жінка озирнулась:

– Вийшла послухати вечір. Чуєш?

Посміхнувся. Це була колишня Іринка, та, яка чула музику скрізь, тільки бліда. Біла-біла, напівпрозора, стоїть за кілька сантиметрів від нього й слухає вітер. Все це знайоме. Вже бачене і пережите десятки разів, навіть запах… Запах квіткового меду, який щойно викачали з вулика, от тільки тоді Ірина була засмагла. Так-так, бронзова шкіра, вся зацілована сонцем. Такою вона бувала завше, коли поверталась до батьків у село. Анатолій любив ті літні поїздки, йому навіть здавалось, що знаходив там почуття власного дому й родини, можливо, тому говорив доні, що вони їдуть не до дідуся з бабусею, а прямісінько в Мрію. Оксанці тоді не давалося це слово, але вона вперто складала губенята, щоб врешті радісно випалити: «У Мію!»

Ірина глибоко вдихнула, і серед музики вітру йому здалось, що вони думають про одне й те саме.

– Толю, мені цієї ночі наснилась Оксанка, тільки дивно так. Неначе вона біжить по стежці. Пам’ятаєш, така звивиста стежка? У батьків. Вона починалася одразу в кінці городу й бігла далеко, через усі луки, аж до річки.

Анатолій посміхнувся:

– Ще б пак. Згадай, як Оксанка вирушила у мандри тією стежиною. Скільки їй було?

– Два щойно виповнилось. Якби не червоний капелюшок, то хтозна, коли б пропажа знайшлася.

– Твоя мама тоді порішила всі запаси заспокійливого у будинку, а тато, коли Оксанка знайшлась, заціловував малу й називав польовою мавкою.

Іринка кивнула, а повітря задзеленчало чисто-чисто.

– Вона пішла до них… уві сні. Була така райдужна, аж світилася. Я… зраділа, кинулася, хотіла обійняти, а вона розійшлася в повітрі, стала згустком світла, а потім з’явилася вже на тій стежині. Сукня квітчаста, красива на ній, волосся летить, все летить, а трави густі-густі й колишуться довкола живою стіною. Я кинулася наздоганяти, а Оксанка головою хитнула й кивнула рукою кудись вдалеч, а там… мама з татом посміхаються. До чого б це?

Зітхнув чи видихнув:

– Вони тепер разом.

Жінка з надією запитала:

– Віриш у це?

– Не знаю, але… Я… не відчуваю її поруч, перестав відчувати. От тільки… чому вона пішла, не давши підказки: хто… вбивця?

Ірина відсахнулась й мимоволі зачепила брязкальця. Метелики схвильовано розлетілись, хапаючи крилами крик вітру.

– Значить, так потрібно.

Анатолій упіймав нитки й спинив:

– Що потрібно? Щоб він спокійно жив, коли її вже нема? Це потрібно?