Розділ «На дні душі»

Жінка зіщулилась:

– А що, як все це скоро скінчиться?

– Як?

– Не знаю, а вона знає, тому й пішла.

Двері рипнули, злякавши усі питання й відповіді, то була Валя. Жінка обвела поглядом обох і винувато прошепотіла:

– А я прийшла кликати… вас чай пити… з медовиком. Смачнючий!

У вікно визирнула господиня й гостинно махнула рукою:

– Де ж ви там? О! Анатолій! Ви теж до нас? Молодець! От тільки заходьте швидше, а то Петро Васильович розправиться з тортиком раніше, ніж ви скуштувати встигнете. Ну ж бо!

За півгодини торт розтікся медовим задоволенням й зігрів усіх без винятку. Затишок. Анатолій міг би присягнути, що затишок має саме такий смак. А якщо додати розмову, таку тиху – ні про що і про все одночасно, то вечір загойдається на нитці прозорим метеликом і навіє спокій. Чоловік впізнавав оте забуте відчуття миру в собі, прагнув затримати його якомога довше, бо знав, що те вивітриться одразу ж, як він зачинить за собою двері. Напевно, щось подібне відчували усі, бо жінки засиділись допізна і врешті-решт лишилися ночувати. Господиня зраділа цій ночівлі, бо навіть у таких будинках буває самотньо.

Коли Анатолій прощався, надворі панувала темрява. Вона носила в собі сни і шаруділа всохлою травою. Слідчий йшов поруч і весь час озирався на будинок, де спеціально для них лишили увімкненим світло. Комашня зліталась до того ліхтаря, виринала з темряви стрімко й натхненно, а потім віддавалася своїй одвічній пристрасті. Анатолій навіть спинився від раптового усвідомлення, що той танець справді вічний, адже що б не відбувалося, яке б століття не наповнювало собою подібні літні ночі, обов’язково знайдеться бодай один метелик, котрий кинеться в полум’я. Поруч поривчасто видихнув майор. Він зараз був настільки подібний до тієї комашки, що Анатолій не втримався і запитав:

– І що ти робитимеш з цим?

Петро знітився:

– Ти про що?

– Не про що, а, скоріше, про ту.

Слідчий завмер, спантеличено озирнувся і чомусь пошепки запитав:

– Невже… настільки помітно?

Анатолій посміхнувся:

– Як то кажуть, без слів.

Чоловіче обличчя сховалось у темряві. Петро рушив швидко, немов тікав чи намагався тікати, мабуть, вперше, бо, скоріше, звик знаходити втікачів. Йшов широким кроком, палив цигарку за цигаркою, щось шукав у кишенях, скупо мовчав. Анатолій не втручався, просто йшов поруч, і врешті слідчий не витримав, якось миттєво спинився й оголив очі. В них була мука.

– Це неправильно, невчасно, не… Словом, цього бути не може, але мене тягне до неї… з такою силою… Ех! Словами цього не поясниш. Слова – не те, ось коли нутро вивертає, ноги тремтять, голова вимикається, а є лише відчуття вогню ось тут, – рвучко стукнув широкою долонею у груди. – І той вогонь пече й гріє одночасно.