Розділ «II. Чоловiча половина»

Але зараз саме старшi розiйшлися не на жарт. Опанувавши бiль та секундну розгубленiсть, Кум повернувся до Дункана. Вони, як хлопцi-пiдлiтки, перебували зараз у тому небезпечному вiцi, коли необережний жест чи випадкове слово можуть призвести до жорстокої бiйки. Жоден із них не мав нинi намiру визнати себе переможеним. Шерсть на потилицях стала дибки, вони скалили зуби, оголюючи ясна, морщили носи, гарчали й кидались один на одного.

– Показилися, чи що?! Агов, хлопаки! Охолоньте! – спробував зупинити забiяк.

Та де там! Вони вже нiкого не чули, розпаляючись дедалi бiльше. Переплелися, вчепившись одне одному у вуха. Я гукнув щосили – нульова реакцiя, цiлковите захоплення один одним i намагання поцiлити ближче до горла. Клоччя з загривкiв та бокiв летiло навсiбiч.

Лише за допомогою палицi вдалося розборонити братiв – нiщо iнше на них у цей момент не вплинуло б. Про камеру я геть чисто забув.

Приходили до тями, як боксери, розведенi в протилежнi кути рингу. Вiдхекувались, зализуючи рани, а вiдiйшовши вiд бойового запалу, потрюхикали разом вкладатися до сну, нiби нiчого не трапилось.

…У небi повiльно кружляли два орли. Неподалiк замку часто можна було бачити цих королiвських птахiв. Розкинувши крила, неспiшно закручували траєкторiю польоту – без жодного зайвого руху, довiрившись повiтряному потоковi. Лiниве безтурботне зависання в небi – я бачив це не раз – за одну мить перетворювалось на зiбраний потужний кидок до землi. I от уже гостроокий хижак набирає висоту, а в його кiгтях б’ється очманiла вiд жаху жертва. Могла б врятуватися, та надто захопилася дрiб’язковими справами, не помiтила над собою загрозливої тiнi, не звернула уваги на небезпечний звук… Хоча траплялося, що орел злiтав у небо без здобичi, бо той, кого вiн видивився з висоти, виявлявся обережнiшим та прудкiшим за нього.

Пiд старими мурами замку мої любили весело тлумитися або лiниво дрiмати. Нагрiте сонцем камiння довго тримало тепло… Зараз ми, не змовляючись, прямували до замку. Серед тамтешнiх руїн нас чекали затишнi мiсцинки, де ми не раз влаштовувалися на вiдпочинок. Раптом мої захвилювались, i через кiлька хвилин я почув голоси та смiх – неподалiк, за деревами та заростями лiщини, йшли люди. Вiтер вiяв вiд нас в їхнiй бiк, тому мої так пiзно їх вiдчули. А тi собi спокiйно гомонiли. Шлях вовкiв часом пролягає за кiлька крокiв вiд людини, але люди про це навiть не здогадуються, якщо поблизу немає собак та коней, якi своїм хвилюванням викажуть небезпечне сусiдство.

Почекали, коли подорожні вiдiйдуть на значну вiдстань, трохи спустяться схилом у долину. Чекав, власне, я сам, бо мої зникли, розтанули серед лiсу. Знав, що вони поруч, але не бачив їх.

Роззирнувся. За мною стояв Дункан. Безшумно зайшов за спину, немов не торкався лапами сухого листя. Кум просто ліг, де стояв, опустивши голову на випростанi лапи, завмер нерухомо – горбочок з опалого листя. Гай дременув за кущi, не видно й не чути куди саме.

Одного разу в Комi моя польська колега, теж фахiвець з вивчення тварин у природному середовищi, поверталась на нашу базу. На правому березі Печори, в селищi Якші. Барбара вже кiлька днiв проводила в польових умовах спостереження за вовком-одинаком. Я здалеку зауважив i Барбару, i вовчу тiнь, що супроводжувала жiнку на незначнiй вiдстанi: вiд одного валуна до іншого, вiд пенька до корча. Барбара не повiрила, коли я розповiв їй про побачене. Довелося показувати, де бачив вовка. По його слiдах ми вiдновили маршрут i встановили особу переслiдувача. Це був той самий одинак, за яким вона спостерiгала.

А коли поверталась додому, вони помiнялися ролями: вовк, якого пiдганяла цiкавiсть, йшов за своєю дослiдницею. Настiльки нечутно, що вона, досвiдчений науковець, навiть не зауважила за собою «хвоста». З його боку це було не полювання i не переслiдування, радше спостереження за поведiнкою двоногого, який виявив до нього неабияку цікавість.

…Тi, що спускались вiд замку, теж не здогадувалися, що за якихось п’ятдесят метрiв хижаки давали їм можливiсть пройти, уникнувши зустрiчi. Вовки вмiють ставати невидимками не лише для тих, кого переслідують, а й для тих, хто не є об’єктом їхнього полювання.

Я навчився жити без людей, навчився регулювати свiй фiзичний стан, не давав собi психологiчно розпускатися, але коли випадало побачити або почути здалеку людей, настрiй псувався. Смуток i неспокiй заповзали в душу. Не розчув зараз жодного слова – лише невиразне бубонiння трьох голосiв та вiддалений смiх. Менi хотiлося почути, про що вони розмовляють, з чого смiються…

У розiрванiй скобi замкових мурiв господарював вiтер. Колись це була потужна будiвля овальної форми, зараз в усiх отворах та шпарках напiвзруйнованих стiн завивало й посвистувало, пiдсилюючи своєю щемливою музикою мiй настрiй.

…Ситi вовки подiбнi на ледачих собак. Спали, згорнувшись на сонцi клубочками. Початок жовтня видався напрочуд теплим, опiвднi сонце пригрівало, немов лiтнє. У золотистому повiтрi лiтали тоненькi пасма павутиння, зблискували пiд променями срiбними ланцюжками.

Час вiд часу, пiднявши голову, хтось iз вовкiв змiнював позу, лiниво клацав зубами, ловлячи мух. Кум позiхнув i, пiдвiвшись, повiльно витягнув, не торкаючись землi, одну задню лапу, другу… Кiлька вправ із вовчої руханки я також робив щодня, у тому ж повiльному темпi звiрячого потягування. Коли вiдтискався вiд землi або пiдтягувався на гiлцi дуба, вовки обмiнювались мiж собою ледь помiтними рухами брiв.

За пiвтора року моє тiло вiдчутно змiнилося – зробилося сухим, жилавим та витривалим. У харчуваннi переважали простi продукти, сира городина, мiсцевi фрукти. Половину рацiону становило те, що передавали з центру, половину здобував сам, i це був пiднiжний корм – ягоди, гриби, горiхи, зелень, яблука та сливи iз закинутого саду бiля моєї лiсової хатки. На «ура» йшли також суницi, чорницi, ожина, бiлi гриби. Щоденна кiлькiсть їжi зменшилася щонайменше вдвiчi порiвняно з попередньою нормою. Тут з’ясувалося, що насправдi голод – це не те, що ми вiдчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе або просто настав час снiданку чи обiду. Справжнiй голод вiдсуває вбiк усi iншi вiдчуття та думки, тримає на собi увагу, аж поки його не вгамуєш. А та легкість у шлунку, яку ми плутаємо з голодом, – найкращий стан для функцiонування органiзму.

Хоча в першi тижнi й навiть мiсяцi менi страшенно хотiлось улюблених шашликiв із димком, политих кетчупом. Однак згодом минулося, звик.

Багато ходив пiшки, долаючи iнодi по тридцять кiлометрiв за день – вгору-вниз, вгору-вниз… Пiсля кiлькох годин активного руху наставав час лiнощiв та спокою.

Розiм’явшись та скинувши iз себе дрiмоту, ми з Кумом спустилися до джерела. За нами зашурхотiли листяним килимом Дункан iз Гаєм. З водою проблем не було на усiй нашiй територiї – тут, де ми зупинились зараз, у яру з-пiд каменiв струменiли цiвочки прозорої води, утворюючи невеличкi загати. Кiлька разiв зачерпнув води долонями, iз задоволенням хлюпнув собi повнi жменi в лице. Вовки пили, голосно хлебчучи й розбризкуючи краплi.