Розділ «Історія перша Халла з Ґрюневальда»

Галині закортіло повести сина в зоопарк. Берлін славиться своїм Зоогартеном. Біля помпезного входу їх зустрічали витесані з каменю величні слони. Не раз жінка приходила сюди сама. Бродила алеями, милувалася розкішними тваринами, яким виділялося достатньо землі, аби вони не засумували за рідними краями.

Віктора зовсім не цікавили вольєри, натомість він усе розпитував Галину Сергіївну, як їй вдалося так круто влаштуватися і, головне, чи їй справно платять. «Хвилюється, бідний», — думала мати й ласкаво гладила сина поглядом, не наважуючись торкнутися до нього. Вітя став дорослим, відростив животика, позбувся волосся на тім’ї, начепив окуляри, як зізнався сам — для солідності, та випрактикував зневажливе ставлення до оточуючих. «Ніби й не перед мамою стоїть, а так, знайома тітка, яка класно прижилась у Бундесі[23]», — лізли в голову Халлі підступні думки. А син без упину теревенив про гроші, заробітки, шмотки, машини. Бідкався, як йому сутужно живеться на докторську зарплатню. Як доводиться важко працювати Іринці у бібліотеці інституту, куди він її прилаштував декілька років тому. До того ж Маруся хоче вступати на журналістику…

— Ще ж рано думати про інститут, — усміхнулася Галя. — Десять років. Дитина.

— Як це рано, мамо? Аби не пізно. Вже зараз треба репетиторів наймати. А можливо, ще й в університеті підмазувати…

«Я їй подарую декілька тисяч, — подумала Галя. — І Вітюші дам… І Ірисі. Дам, звичайно, дам», — вирішила, але не озвучила, планувала зробити сюрприз.

Галочка тягла сина до улюблених місцин — бажала показати ведмедів на Фрідріхштрассе, а він, уздрівши магазин «KaDеWе[24]», рвонув туди. Хапав усе підряд зі словами: «Це Ірисі, це Марусі, це мені». Мама тихо пояснила синові, що це магазин для багатих. Показала цінники, на що син образився, кинув шмаття та вийшов із мега-бутика. Галя не відразу зрозуміла причину синової образи, адже вона лише хотіла застерегти Віктора від надмірних витрат. Пояснила це йому на вулиці.

— Якщо ти хочеш купити подарунки рідним, то не обов’язково витрачати сотні, коли за таке саме можна дати десятки, — мило знизала плечима й підняла брови.

— Я хочу? Та за що? За добові? Це ти хочеш на онуці заощадити… Думав, ти на найкраще розкошелишся.

— Я? — вирвалось у Галі. Вона схаменулася, подумала: «Звичайно, звичайно. У нього ж немає грошей на подарунки. Я мушу, врешті, я ж хотіла. Але… Ніякого «але», авжеж, авжеж… Подарунки. І найкращі. Досить. Цілий вік накопичувала, почну витрачати», — видихнула голосно й, махнувши навідліг долонею, заливисто мовила: — Гайда, Вітю, за обновами!

Подумки перерахувала гроші в гаманці. Виходило десь півтисячі євро. Але з цих грошей іще потрібно було закупити харчів. Вирішила саме на цьому заощадити. Отож, чотириста п’ятдесят мали зараз згоріти у горнилі радості. Синочок ляснув матінку по плечу, як давнього друзяку, і пристав на її пропозицію купувати дешеві речі.

Як почало смеркатися, Віктор Федорович, нав’ючений торбами, припхався у свій номер дешевого готелю, де його чекала розпашіла від щастя жінка… Але не Ірися.

Жіночка захоплено перебирала речі, куплені Галиною Сергіївною для невістки. Ще в магазині Галя здивувалася, коли добирала одяг: невже Ірися так схудла, ба навіть стала меншою на зріст? Та Віктор запевнив, що дружина полюбляє останнім часом усе коротке, навіть штани щоб були по кісточки. А схудла і направду, мовляв, працює як проклята.

— Любиш мене, кажи? — допитувався Віктор у маленької, схожої на японку, жіночки. — Віолетто, зізнавайся! — граючись, хапав її за сіднички.

— Звичайно, любчику, як тебе не кохати. Ти ж у мене заможненький… — надула губки. — Аби ще й вільний…

— Оце вже ні! — підняв вказівний палець та подивився на коханку з-під окулярів, тоді жбурнув їх у куток, аж клацнуло, з силою зірвав із себе краватку та повалив Віолетту на ліжко…

Наступного дня, як і домовилися напередодні, зустрілися в затишному кафе «Скуба» на Александерплац, куди Галина запросила Наталку, аби познайомити сина з подругою. Таша в емоційному пориві прощебетала стандартний набір компліментів. Не припиняючи торохкотіння, вицмулила два горнятка кави, від чого стала ще активнішою, та помчала у справах велелюдним Берліном. Щоправда, перед цим виконала свій обов’язок справжньої подруги: широко всміхаючись штучною посмішкою, випалила Вікторові усе, що про нього думає, коли його мати відійшла до туалету.

— А ти ще та паскуда! — прошипіла, чоломкнула його в занадто м’яку щоку і, сплюнувши вбік, вийшла з кафе.

— Якісь непутящі у тебе подруги, — бовкнув, вражений підступністю Наталки, Віктор. — Ти їй щось про мене розповідала?

Галина Сергіївна нічого не відкривала подрузі, але та про все здогадалася сама.

— Про тебе? А що я могла їй про тебе розповісти, сину, коли я й сама про тебе нічого не знала увесь цей час? — відповідь матері звучала як присуд.