Розділ «Історія перша Халла з Ґрюневальда»

На початку двотисячного Галина з сумом довідалася, що Леонід та Ольга розлучилися. Чоловік повернувся додому, а жінка вискочила за заможного підстаркуватого німця. Майже всі, з ким була знайома Галя, вже роз’їхалися по домівках. Будували оселі, купували машини, навчали дітей. Витрачали зароблені на чужині важкі гроші, компенсуючи прогалини, які утворилися в стосунках з рідними за роки гарування на чужинах.

Колишня вчителька вряди-годи навідувалася до знайомих, не забувала, приносила гостинці, вітала зі святами. Навіть із єврейкою Оленою підтримувала стосунки. Та за кілька років і її здуло з Німеччини. Поїхали до Ізраїлю, не витримали. Світлана, яка колись вводила Халлу в курс прибиральницької справи, подалася додому не з власної волі. Її затримала поліція на місці злочину. Світлана крала панчохи. Її депортували три роки тому. Дехто приїжджав на рік-два, з такими знайомилася, але не встигала добре взнати, як вони зникали. Заздрила цим малознайомим людям. Якщо не затрималися — їх хтось чекає, гроші, які заробили, потрібні на конкретну справу, мрії здійснилися, отже, все добре…

Іноді з острахом уявляла, що буде, якщо одного ранку чи ночі Ельза помре. План подальших дій зовсім не вимальовувався. Хоча розуміла, що після смерті фрау Краге лишатися в Берліні немає сенсу, потрібно буде їхати на Батьківщину. Лише подумала про це, як солодко-нудотно защемило в грудях. Їхати. Куди? Що там? У країні, яку залишила давно. Телевізійні новини сповіщали про зміни в країні — Галя з одних раділа, тішилася, інші засуджувала. Ельза спеціально для служниці придбала пакет російських та українських каналів і разом із українкою переймалася політичною долею молодої держави.

«Це ж, якщо приїду, десь треба пересидіти, допоки не куплю житла, — розмірковувала. І раптом згадала: — Оксана!» — й покотилася сльоза.

Чого це вона на мало не десятиліття викинула з пам’яті подруг? Виходить, зрадила, забула… «Отака я — завжди всіх кидаю. Думаю лише про себе. Мало мені того, що спокутую важкою працею та відривом від рідної землі своє ставлення до матері й сина, то ще й за подруг мені на тому світі довіситься».

Після довгих терзань подзвонила Оксані. Дивно, але говорили якось сухо, ніби й тем для розмови не було. З голосу здалося, що Оксана ображається. Запитала відверто. Виявляється, ні. Просто життя дуже складне. Кінці з кінцями не зводять. «Усі працюють, а грошей катма…» — бідкалася подруга цілісіньких півгодини. По закінченні бесіди у Халли на душі лишилися неприємний осад і бажання віддати половину своїх заощаджень подрузі, але враз охолола. Поміркувавши, різко вимовила вголос:

— Я тут кряжилася, щоб отак віддати? Вони зі своїми сім’ями жили в злагоді й теплі… Я б усі гроші віддала, аби помінятись. Проблеми… Смішні люди називають проблемами безгрошів’я. Смішні. — Галя взялася перераховувати, розкладати на купки та нюхати рожеві купюри по п’ятсот євро…

Осіннє сонце цнотливо гладило маківку Халли, коли вона граблями хвацько збирала докупи опале брунатно-помаранчеве листя. Фрау Краге тихо сиділа на ослінчику посеред подвір’я й дивилася на розмірені рухи служниці. Час від часу згадувала, хто в домі хазяїн, і голосно командувала, аби Халлочка підібрала ще там і отам. Уже минули ті часи, коли українка відразу кидалася виконувати накази дивакуватої фрау. Вона по-філософськи вислуховувала розпорядження, кивала, погоджуючись, і робила по-своєму, як знала та вміла. А німкені й діла не було, виконуються її накази чи ні: головне — наказати, ще раз скористатися позицією головнокомандувача.

Галина Сергіївна вже зжилася з думкою, що Німеччина — друга її батьківщина. З роками притупився біль від розлуки з рідним містом над Дніпром. Фізична втома перекрила шлюзи до головного мозку, до спогадів, роздумів та самокопань. Галочка жила, ніби в киселі, робила всю роботу повільно й розмірено, говорила повагом, нікуди не поспішаючи.

Понад два роки, вирушаючи по магазинах за продуктами й необхідними в господарстві речами, Галина користувалася не громадським транспортом, а стареньким Ельзиним автомобілем. Німкеня заздалегідь влаштувала Галу в школу, де та вивчилася кермувати та отримала водійські права. А після цього урочисто презентувала заробітчанці на шістдесятилітній ювілей свій «Форд Фієста» 1986 року випуску. В теперішній Галині годі було впізнати колишню вчительку з України. Жоден не відрізнив би цю елегантну пані від корінної європейки. Та ще й сказали б услід: «О-о, це аристократка, диви, як іде».

Одного разу вона потрапила у курйозну ситуацію. І, здавалося б, неприємна спочатку подія призвела до великої дружби.

У свій вихідний Халла, як завжди, подалася до середмістя. Ходила-блукала вулицями, роздивлялася будівлі, які вже знала напам’ять, і ті, до яких ще не доходила. Зазирала до нових експозицій. Та того дня її занесло до цирку. З дитинства не любила цей вид мистецтва, бо там змучених тварин примушують на потіху ницої публіки витанцьовувати в дурних спідничках та штанцях.

Піти до цирку цього разу Галю підштовхнув рекламний плакат, із якого на жінку дивився відомий клоун у картатому картузі.

— Олег Попов?! — вирвалося в неї.

Чоловік, що стояв поруч, із гордістю промовив:

— Так, це наш, німецький клоун Попов, — з наголосом на неправильному складі.

— Відомий артист мешкає в Берліні, кажуть, одружився з німкенею, — почула в себе за спиною.

Піддавшись ностальгійному пориву, купила квиток. У німецькому цирку, якщо вірити програмці, тварин не показують. Самі лише китайські гімнасти, російські клоуни та румунські ілюзіоністи. Маленькими літерами на зворотному боці програмки зазначалося, що номери з тваринами в циркових шоу Європи заборонені міжнародною конвенцією. Поки вона йшла до свого ряду, встигла ознайомитися з цією короткою пам’яткою.

Яким же було здивування Галини, коли на місці номер тридцять, яке, власне, належало їй, сиділа неприємна й знервована панянка. Галина Сергіївна відразу розпізнала в ній колишню співвітчизницю, надивилася-бо за десятиліття різних. Впізнавала своїх зі стурбовано-зацькованого погляду й зайвої метушливості. Ну, й одяг не залишав сумнівів.

Вирішила не відкривати власну національну приналежність, звертаючись до незнайомки німецькою задля чистоти експерименту. Зрозуміє візаві, що вона з того ж роду-племені, чи вже так Галочка просоталася іноземщиною, що й не видно за нею слов’янських коренів?..