Розділ «Історія перша Халла з Ґрюневальда»

Проти наведених аргументів Галя не мала чим контратакувати, тому здалася.

Син, попри Халлині очікування, на лист не відповів. Єдиний телефонний дзвінок, який пані Манькович наважилася зробити додому, закінчився цілковитою поразкою. Слухавку взяла Ірина. Почувши, що це свекруха, молодиця гаркнула: «Не дзвоніть сюди ніколи!» Галя почула, як вона пояснила, вірогідно Віктору, що то помилилися номером, та кинула слухавку. Роздуми не давали Галі спати ночами. «Ну поїду я в Україну, ну куплю собі ту чортову квартиру. А далі? Сидітиму, як сич, сама-самісінька. Максима не втримала, Віктора втратила. Тут хоч Ельза є».

Самі собою в голові сплелися висновки, що це вона спокутує провину перед власною матір’ю та сином. Адже ні одній, ні іншому не приділяла належної уваги, коли їм це було конче необхідно. Мама доживала віку в Сумах, без підтримки й товариства. Казала: «Сама впораюсь», — а їй, Галині, не слід було слухати. Мала б їхати й сидіти біля матері, бодай не так страшно було б старенькій відходити в інші світи. А вона, улюблена донечка Галочка, насолоджувалася багатим життям за спиною у респектабельного чоловіка. Навіть сином не займалася… Кинула і його. Тоді мама ще була здорова…

«Чекай-чекай, — щось пригадала Халла, сіла в ліжку й побачила у вікно жовтий повний місяць, який ніби вабив на небо. — Це скільки мамі було, коли… Шістдесят два? Так! Мені вже п’ятдесят дев’ять. Ще три роки є!» Відганяла нав’язливу думку про смерть, а вона, зараза, чіплялася до жінки аж до ранку.

Ця ніч видалася Галині надто довгою, терпкою та гіркою на смак. Відкараскавшись від липкого сну, прокинулася та побачила над собою знервовану хазяйку. А праворуч від Ельзи — незнайомого молодого чоловіка в окулярах. Зірвалася, кинулась вдягатися.

— Щось трапилося? — запитала голосно.

Німці дивилися на неї й мовчали. Це неабияк налякало Галю, вона раптом почула, як дрібненько стукотить серце, затим воно каменем впало у шлунок, відбилося від нього та підстрибнуло до горла. В районі сонячного сплетіння зчавило від тупого болю, в голові загуло, й кімната разом із фрау Краге і незнайомим чоловіком пішла шкереберть. Галина Сергіївна намагалася не показувати, що з нею щось коїться, — всміхнулася, присівши на краєчок ліжка.

— Ти спала! — незрозуміло було, питає Ельза чи стверджує.

«Звичайно, спала. Можливо, трохи задовго, бо он уже сонце заглядає у шибку, значить, близько дев’ятої. Але за усі роки один раз можна проспати», — гарячково мізкувала українка.

— Таке буває при деяких дисфункціях у роботі серця. Вам потрібно пройти обстеження. — З того, як говорив чоловік, Галя зробила висновок, що він лікар. Але навіщо тут лікар?

Чоловік прояснив ситуацію. Розповів, що Халла проспала три доби. Жінка не вірила цим нісенітницям. Як можна перебувати в ліжку три доби — й не усвідомлювати цього?

— Я не могла тебе збудити, — пояснювала Ельза.

— Ви чим хворієте? — запитав німець і приготувався занотовувати.

— Ніколи й нічим, — відказала Халла, мов піонерка, бо вона дійсно не хворіла. Навіть смішно стало, що про серце сказали. — Скоріш за все, я перевтомилась. — Хотіла додати, що сьомий рік без відпустки, але втрималася, бо ж образить компаньйонку.

Лікар простягнув Галі рецепт і попросив стежити за собою. «Якщо, — попереджав надто серйозно, — відчуєте дискомфорт в області грудей — негайно до лікарні».

Українка відчувала, що з її тілом не все гаразд. Взяти хоча б ранковий цирк із цим дивним серцебиттям. Але, вмившись та поснідавши, відмахнулася від самокопирсання. «Просто злякалась. Кожен злякається: прокидаєшся, а над тобою цілий консиліум. От двигун і дав збій — заторохкотів».

Про неприємний випадок скоро забули, лише підсміювалися з міні-летаргічного сну Галини. Було повно клопоту з іншим. Фрау Ельза почала скаржитися на здоров’я, а точніше, на його відсутність. Лягала до приватної клініки двічі на рік. Не так, як зазвичай, — робити пластику, а для повноцінного лікування від старості. Останній рік і не звертала особливої уваги на пил, розкидані речі чи неприбране собаче лайно. Воліла, аби Халла побільше сиділа біля неї, розповідала, слухала, читала. Стара настільки призвичаїлася до української кухні, що просила приносити голубці та млинці до лікарні. Після більш-менш успішної терапії по півроку почувалася наповненою життям. Навіть подеколи серед спекотного літа бігала голяка по двору, згадуючи буремну молодість, яка рвучко закінчилася лише кілька років тому.

Іноді в доволі грубій та образливій манері попереджала Галину, аби та не роззявляла рота на її нерухомість. Це дивно було чути, але лікар, який приходив раз на тиждень, втаємничив Халлу, що стара аристократка потроху виживає з розуму, хоча фізично залишається ще доволі міцною жінкою як для свого віку. В один із днів зарплати Галя принесла до сховку зароблені гроші, відкрила шкатулку й мало не знепритомніла — її багаторічних накопичень не було на місці. Халла повільно спустилася донизу й повідомила про це хазяйку, натякаючи, що знає, хто міг залізти до «банку». Німкеня влаштувала істерику, звинувачувала українку в підступності й поклонінні золотому тільцю, грозила карою небесною та вічними муками. Коли слова закінчилися, тихенько вийняла з пазухи туго напханий мішечок із грішми й віддала Галині.

— Ти хочеш мене покинути… — плакала, як дитя. — Залишити мене з цими собаками, — вказувала на портрети пращурів на стінах, але мала на увазі власне собак, що гавкали на подвір’ї.

Після цього йшла нескінченна пісня про невдячність східняків, особливо українців, про їхню другосортність і мерзенність. Допетравши, що Халлі набридає скиглення, стара падала на коліна, плазувала й перепрошувала, цілуючи подерті капці служниці. Коли шоу закінчувалося і пристрасті влягалися, жінки сідали вечеряти, а згодом ішли спати. Так жили майже два роки. Це лише пишеться так швидко — два роки, а два роки — це двадцять чотири місяці, що становить… Галина завжди заспокоювалася, рахуючи. Будь-що. Власні гроші, дні, проведені на чужині, експонати у музеї, кількість доріжок, що пропливла у басейні. Фрау Краге зробила Халлі такий подарунок на черговий день народження — абонемент до басейну на рік. «Прив’язала ще на триста шістдесят п’ять днів, — рахувала Галина, але не пручалася. — Нехай буде, як буде. Колись же повернусь».