У бій за волю

«Як би не приходилось важко, яким би небезпечним не був шлях, люди йшли… Бо мусіли йти. Бо мусіли зберегти на сторінках історії України тую славу повстанськую… Йшли, щоби продовжити ту тисячолітню боротьбу за волю. Їхнім девізом було: «Краще смерть, ніж неволя!» Святими і чистими крокують зі сторінок книги Северинові герої. Дмитро Ухач з Іллінців, Василь Захарук з Ганьківців, Іван Боратинський з Зібранівки, Василь Оробець із Залуччя, Дмитро Гнідан з Княжа. А ще герої повітової наради у Вовчківцях, які трагічно загинули в день Святого Благовіщення… А ще брати Дмитро та Богдан Филипчуки, Іван Курилюк зі Стецеви, Марія Кобевко — «Сирітка», Петро Різничук – «Сулима». Велике коло героїв-борців подано в циклі новел-нарисів «Залуччя в боях». Всі вони зуміли розрізнити рідне від чужого — рідну мову, рідну пісню, рідний край, святу волю.

Особливо теплими фарбами зображений «юний месник «Івась» — Дмитрик, якого доля обдарувала любов’ю до рідного краю, який, вмираючи, востаннє обнімає свою Україну в кайдани закуту». Хлопець гине від більшовицької кулі в с. Підвисокому, обороняючись до останнього набою. Він стає справжнім прикладом нашому учнівству. Так же героїчно гине Микола Шкурган, сімнадцятирічний четар «Полтавець» із Залуччя, в якого єдине останнє бажання — обняти стареньку неньку свою.

«В руках легко тремтіла затиснута граната. Рішуче зірвав кільце. Громовим ударом пролунав вибух. Не стало надійного друга, що своєю смертю переміг смерть товаришів, — врятував друзів по зброї під звористими космацькими верхами». Такі твори потрібні нині для виховання національного духу, але їх ще надто мало маємо. Література у великому боргу перед нашою юнню. Викликає глибоку засмуту доля Марійки – «Сирітки» з одноіменної новели. Дівчина після знущань і жорстоких побоїв московськими і своїми яничарами кінчає життя самогубством, кинувшись з другого поверху чекістського будинку. У творі піднято глибокий пласт чорної людської аморальності — шпигунство, зрада, запроданство… Бо поміж людей завжди багато було строкатості: одні — борці, інші — боягузи, одні — надійні, інші — зрадливі, одні — непримиренні, інші — байдужі, одні з вірою в ідею, інші — з ідейною фальшю. Нині це явище також спостерігається. Воно було помітне в усі часи нашої історії, доводячи націю до трагізму і неволі. Хіба та нитка запроданства не тягнеться від начальника батальйону «ястребків» Петра Гунька, від терориста Квасняка Петра, від Романчука Михайла (Ткачишиного) з Устя?

«Свої» чужинці поміж чужих — начальників гарнізону Єрмоленка, майора П’янкова… Хоч і серед останніх є совісніші і співчуваючі. Таким виступає лікар Філатов у новелі «Два тижні в пеклі». І гордість і біль – такою антитезою просякнута книга.

«Народе мій! Я безмежно гордий, що народився твоїм сином… Я гордий, що ненька дала мені імення Українець! Але зараз я гірко плачу… Плачу над твоєю недолею, над Твоєю національною малосвідомістю, над Твоїм зубожілим до болю національним почуттям… Я плачу, бо Ти так скоро забув за ті страхіття, що переніс Ти при тій пекельній системі… Кров, смерть, катівні, тюрми, сибірські концтабори… Розстріли… Неволя…»

/«В полоні зради»/

В.Северин вміло торкається проблеми батьків і дітей, а одночасно проблеми наступності і родинної цільності. Не осуд синівського діла, а подесятиренна любов переповнює батьківську душу.

Мойсюк Іван згорав над розп’ятим тілом єдиного сина. А коли віз його за наказом енкаведистів до міста, скам’янілим серцем виповідав до своїх конят: «Ходіт, нєбожєта, та й везіт го, бо я вже нічого не годен… Послужіт ще раз свому ґазді… Везіт го на вічний спокій… Там вже не буде ні болізни, ні печали… Везіт помаленько, абисте не збудили го…».

/«… Там смерть гуляла з москалями»/

А старенька Филипчучка, вивезена до далекого Сибіру за своїх дітей, додавала боляче і гнівно: «… Матінко Божа! Де мої сини? Чому ж так рано пішли з цього світу? Чому?.. О, Україно, о люба ненько, як Ти дорого коштуєш!..» Для підсилення материнської розпуки автор вишукує цікаві деталі, аби показати незбагненний батьківський біль всього сущого, живого, а одночасно — дикість винуватців звершеного.

«… Машина везла їх у район, щоби ще раз насміятися з святого праху героїв. … З-за городів вибіг Кудлай. Він обережно принюхувався до машини і, прочуваючи горе, тужливо заскімлів. В сумних і розумних очах тварини тремтіли сльози. Він довго біг за машиною, біг востаннє, біг аж поки не впав мертвий на землю…».

/«І впала на землю ніч»/

Своїми творами В. Северин спростовує твердження «червоних філософів» про якусь надприродню жорстокість вояків-повстанців. Василь Оробець (Богун) який і мухи даремно не вб’є, так оповідає коханій Наталі: «…Найперше, ми також люди, як і всі — з таким серцем і душею, з такими ж святими почуттями любові, людської доброти…». Якби ми в таких нелюдських умовах були чекістами, то вистріляли б уже півсвіту. Ми виносимо суворі вироки хіба в крайніх випадках» … Згодом з першим несмілим юначим поцілунком дівочого личка гине Богун лютневого ранку після доносу і зради. Останній патрон залишив для себе, та побратимів таки порятував від «чорної мітли».

Воля України дорога всім. З циклу образків. «… До тебе, Україно, по-вертаємо» цікаво просліджено життя краян Михайла й Марії, які в ми-нувшину як Стефаників Іван Дідух, відправляються в невідомий світ по щастя. Спливли літа і десятиліття. В далеких краях наші земляки відчули себе людьми, стали на ноги і зажили в добробуті. І ось життєва стежина знову веде героїв до вітцівських рідних порогів, бо Україна стала незалежною, бо… «Дзвони гуділи, дзвони будили, дзвони всьому світу оповіщали: — Воля! Воля! Воля!

Окреме слово хочеться сказати про поетичний доробок В.Северина, поміщений у книзі. Ці твори переважно з минулих літ, з місця заслання. Абезь, Інта, Воркута, Мордовія. Тож і тематичність їх своєрідна.

У нещадній скруті автора надихає Великий Кобзар. Шевченкова дума і пісня щедро впливає на душі всіх нас. І це закономірно, і це цілющо, і кожен по-своєму до цього повинен тягнутись.

«Не залишай, рідна доле,

Мене сиротою,

Не залишай на чужині

З долею чужою.