Розділ «Анна Хома Репетитор»

Ось лікар відвернувся від монітора, порився в лівій шухляді столу, витяг кілька зелених купюр і підсунув їх до протилежного краю стільниці.

— Двадцять п’ять доларів за п’ять днів. По п’ять за заняття, як і домовлялися. Я даватиму платню в кінці кожного тижня. Плюс — відповідна надбавка за кожну годину понаднормово.

Виголошуючи це, він дивився на свої руки, а, закінчивши, знову повернувся до монітора. Андрій залишився там, де був, — на краю килима. Лишень тепер від нього вимагалося перетнути кабінет, благоговійно взяти щедру платню і, кланяючись, позадкувати до виходу.

Трав’янисто-зелена потороча опиралася босим ногам, як могла, але Андрій таки добрів до столу, накрив долонею купюри і пересунув їх назад до лікаря. Той здивовано витріщився на них.

— Якщо вам щось не подобається — кажіть одразу, а тоді можете спитати, що не подобається мені.

Лікар неквапно перевів меланхолійно-глумливий погляд з грошей на Андрія.

«Так, це двадцять п’ять баксів, — я бачу і розумію, що вони НЕ МОЖУТЬ мені не подобатися; так, був час, коли мені шпурляли під ноги П’ЯТДЕСЯТ копійок, і я радів, і підіймав їх; так, може настати день, коли я знову муситиму приймати від різних ПАСКУД подачки, начхавши на гордість. Так. Але не від вас. Спитайте в мами, вона знає. Від неї я теж не зміг прийняти подачку».

Хтозна, що лікар уздрів у Андрієвих очах, але раптом звів докупи брови, простяг руку, взявся за його футболку, зібгав її на грудях у кулак і прошипів:

— Я не маю часу панькатися з тобою, цуценя шмаркате. Якщо за секунду ти не винесешся з мого, повторюю для глухих, — з мого кабінету, я тебе сам винесу…

Андрій розплився в посмішці, схопив гроші і, почекавши, коли відпустять його футболку, розвів руками:

— Так би зразу й сказали, а для чого обзиватися?

— Геть!

— Мене вже нема.

…Йому тринадцять. Між ним і мамою вже два роки існує нетривке перемир’я: мамині гроші (а вона працює в хлібній будці) йдуть на оплату квартири, його гроші (він — одним з перших у місті —миє машини на стоянках) — на харчування.

Нетривке перемир’я. Бо ніщо хороше не може тривати довго. Аксіома від Шелепінського.

Вже від кількох місяців мама загадково усміхається, годинами стоїть перед дзеркалом і приміряє давно закинуті прикраси.

Він мовчить. А що він має казати?

Якось вона повертається з роботи не сама.

— Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі і обіцяє мені підшукати роботу секретаря.

— Чому обіцяю, вважай — вона в тебе в кишені. У мене півміста знайомих.