Розділ «Анна Хома Репетитор»

Вони пішли до лавки в кінець алеї. Андрій дивився в спину чоловікові, що виконав свій лікарський обов’язок і не лишив його валятися на дорозі, а оте непрощене минуле лізло зі всіх шпарин, мов навіжене.

…Його прабабуся ще жива. Вона ще не знає, що стане причиною зустрічі двох молодих людей і поплатиться за це. Вона передасть у спадок своєму правнукові свій склад розуму і силу своїх емоцій, схованих під залізною заслоною волі. А отже, — й свою слабкість…

Клен зачепив його чоло п’ятипалою лапою, і Андрій вчасно допильнував, що вони вже прийшли. Перше, що він зробив, сівши на лавку, — відклав убік пачку крекерів і два соки.

— Їж, чого ти?

Андрій зауважив, що його руки як лежали спокійно на колінах, так і лежать.

— Нічого, — випробував він голосові зв’язки.

І тут — повний ажур. А на що він сподівався? На конвульсії? Ступор?

Може, й так, може, й сподівався…

— Добренько. Я бачу, що ти вже дещо здивований.

Дещо… Хіба якщо це «дещо» підвести до двадцятого ступеня.

— І я обіцяю здивувати тебе ще більше.

Більше його здивує хіба що літаючий трамвай.

— Не чую вбивчих реплік. — По паузі озвався співбесідник.

— Така ж халепа трапилася з моїм псом, поки не здох. Нічого не чув, сіромаха. Це підійде?

— Вже краще. В яких дисциплінах зі шкільного курсу ти непогано орієнтуєшся?

— Стабільне «п’ять» з образотворчого мистецтва. Образи творив, як ненормальний.

— Я не питаю про оцінки. У чому ти почуваєшся впевнено?

— У джинсах.

— Слухай-но, будь людиною!

Андрій дивився на бордюр і ніяк не міг второпати, чого він тут сидить і дозволяє різати себе на шматки. Хоч убий, не міг…