Розділ «Анна Хома Репетитор»

— Візьми рецепт на препарати заліза.

«Скажи собі ще раз — о’кей, і дійсно все стане о’кей, — казав Славко. — Американський рецепт».

— Не треба, не люблю хімії. Цвяхи — ось натур-продукт, наше здоров’я і довголіття.

Український рецепт: від слова «цукерка» в роті солодше не стає.

— Останнє запитання, — затримало Андрія біля самісіньких дверей.

— Послухайте…

— Не перебивай. Чому ти не питаєш, для чого я вчора просив тебе залишитись? Невже тобі не цікаво?

Андрій повільно обернувся. Лікар перебирав переплетеними пальцями, тоді як очі набрали знайомої сторожкости й цупкости. Жодної смішинки в вусах. Лише вичікування. І якийсь незрозумілий сумнів. Наче він щось вирішив, але не був певен, що вирішив правильно.

— Я… — Андрій вперше не знав, що цій людині відповісти.

— Чи тобі все, що я кажу, — фіолетово, як каже мій син?

Ще зараз можна відчинити двері і вийти. Ще можна врятуватися. За дев’ять хвилин все зміниться: і місто, і липень, і відлік часу. Тутешність створить нову вісь обертання, яка проляже через серцевини двох душ і яку невдовзі перетнуть леза двох ножів. Ножів, що вже залягли на прилавку в очікуванні на свій час.

За дев’ять хвилин…

— Якщо вам щось потрібно від мене, тільки скажіть. Ну там, накопати когось чи закопати…

Лікар кивнув, але сумнів не зник з очей.

— Справа в мене є одна до тебе, хлопче. Делікатна справа. Ходімо!

Вони вийшли в коридор і ледве не зіткнулися з жінкою в білому халаті, що налаштувалася постукати до дверей ординаторської.

«Тривалентне залізо, — чомусь нагадав Андрій, глянувши на неї. — Важко засвоюється».

— Давайте іншим разом, пані Надю, — швидко заговорив Ігор Васильович, намагаючись її обійти.

— Перепрошую. Скільки разів я особисто вам та іншим хірургам говорила: заповнюйте історії вчасно. І що я знову бачу? — помахала вона перед їхніми носами купою тих історій. — Ні протоколу операції, ні щоденників!

— У мене пацієнт, пані Надю, — ще раз спробував обійти її лікар. Але тривалентне залізо є тривалентне залізо.