Розділ «Анна Хома Репетитор»

Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.

Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном — до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є».

Вітальня. Антидот[2] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.

— Тут у нас тільки намічається ремонт, — пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз.

Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер!

— Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай — з лимоном?

— Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном.

— Щось ще?

— Сильно у вас тут…

— Ви будете почуватися тут… значно вільніше.

Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі — про наболіле. Він шаснув до кишені — гривні не було. А на перший погляд — багаті люди.

— Ви не лазили до моїх кишень? — бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. — Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені?

Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва!

— Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести?

Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно.

— Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей — до пори, до часу. Особливо — на Остапа. Не знаю, скільки ви тут збираєтеся пробути, але боронь вас Боже перегнути палицю. Ви не бачили Ігора Васильовича в гніві. Так що пообідайте, поспіть і подякуйте Богові, що вас не залишили посеред дороги.

— Я краще за Остапчика помолюся, — пробурмотів Андрій, коли його вже не могли почути.

— А документи ваші тут нікому не потрібні, — долинуло з передпокою. Почули. — І своїм ставленням до матері не варто хизуватися. На щастя, не вся молодь така, як ви.

А на, маєш! Дістав, як дід в торбу. Ні, щоб відразу насмерть переїхати, так їм помучити захотілось. Остапчик енд компані… Як би це драпанути звідси, щоб не дуже гучно?

Та як направду, то з цієї кімнати його, певно, доведеться витягати бульдозером. Особливо, якщо він випростається на простому, як табличка множення, тапчані, візьме книжку в одну руку, а чай з лимоном — у другу і, врешті-решт, щось придумає. Щось таке, щоб життя перестало дивитися на нього через чорні окуляри для незрячих. Дивитись як на порожнє місце.