Розділ «Анна Хома Репетитор»

— В тому, що ви розповіли, є щось не… неправильне, але я не можу тут думати. Мені треба вийти звідси.

— Ого, як круто! Навіть герої американських бойовичків такого собі не дозволяли.

— У них є адвокати.

— Ав нас є півтори години ночі, на яких ми не маємо ні алібі, ні путящого пояснення. Так чим ми займались між?..

— Коханням. Чим ми ще могли займатись вночі та ще й півтори години…

— Не перегинайте палиці, бо… Що таке? Я просив мене не турбувати.

— Ігоре Петровичу, там — адвокат.

— Хто?!

— Адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського.

— Та-ак…

Адвокат має вигляд колгоспного їздового, поквапцем перебраного на голову екзаменаційної комісії, в окулярах, з лисиною і з паперами, в яких, на перший погляд, мало що тямить.

Андрій, за все своє неповторне життя не маючи справи з адвокатами взагалі і з цим адвокатом зокрема, вирішує не цуратися добрих фей, що з’являються у потрібний час з потрібними чарівними паличками в кейсах. Навіть якщо ці феї дико схожі на їздових.

Після двох діб маринування у тутешньому загратованому кліматі у нього перед очима весело мерехтить, його кидає то в жар, то в холод, і він безперестанку зашпортується на рівному місці. Голову — так і хочеться відкрутити і сказати, що так і було. Руки вже не тремтять, але чомусь постійно терпнуть пучки, хоча він і невпинно розтирає їх.

За дві тутешні доби проходить вічність, не просто проходить, а котиться асфальтовим катком його нервами і судинами, і важко сказати, що присмак, який вона залишає на згадку, йому до вподоби.

— Добридень, Андрію! Ваша мама розхвилювалась, що ви не зателефонували їй, як обіцяли, і сама передзвонила до вас на роботу, а довідавшись, що вас забрали у відділок, зв'язалася зі мною.

Тирада адвоката викликає судомне бажання зареготати, але хлопці в міліцейській формі неправильно б його зрозуміли. Вони не знають, що мама давно перестала хвилюватися за нього, а надто надзвонювати через усілякі дурниці персональним адвокатам. Ні, те, що вони існують на світі, вона знала: з різних там книжок, серіалів, але щоб живий та ще й персональний — тут Андрій дуже сумнівався.

— Доброго ранку. Дякую, що прийшли. У вас гарний вигляд! — розгублено випалює одним подихом Андрій. Крізь скельця окулярів на нього уважно зиркає екзаменатор, і Андрій прикидає, що якимось дивом спромігся бовкнути на „четвірку“.

— …Отже, як бачимо, у поведінці мого клієнта немає нічого крамольного. З таким самим успіхом ви могли б звинувачувати вашого головного свідка.

— Сподіваюсь, ми не збираємось покидати місто? — уточнює слідчий. — Ми ще багато цікавого втаїли від слідства.

Андрій ледве поборює блювотний рефлекс. Нудить його стійко і безперервно впродовж усіх допитів, хоча він не пам'ятає, коли востаннє щось їв.