Розділ «Частина третя Ванда»

– Без відома Сталіна в Москві чи Гітлєра в Берліні – нічого в державах, котрі вони загарбали, не відбувається. Комар не чхне без того, аби за годину про це вождеві не доповіли. У письмовому вигляді. То принцип диктатури є, друже Максиме. Довго не буду пояснювати, бо не про те хотів поговорити. Але раз уже ми при цьому… Скажи, хіба ваш Сталін міг не знати, що той міліціянт, застрелений тобою, – насправді ворог, котрий радянську дійсність ганьбить та комуністичні ідеали перекручує? Не треба, я тобі сам скажу: ні, не міг. Сталін чудово все знає та розуміє. Навіть заохочує подібні дії. Бо в них, у беззаконні, безкарності, що породжують тотальний страх, і є вся суть влади, яку він утримує та поширює. Гітлєр нічим не ліпший.

– Чому ж війна?

– Міряються, хто сильніший. Двоє тиранів світ ділять. Раніше домовлятися на словах могли. Потім уже ні. Ми ж, не лише українці, а й інші поневолені народи, маємо скористатися шансом. Та бити обох, кожну сторону ослаблюючи, виснажуючи. Чужого нам не треба, повернути б своє. Ось чому на повстанчу армію зараз як Сталін, так і Гітлєр зважає. Ми, друже Максиме, є сильні.

– Настільки сильні, що ховаєтеся в лісах, – не витримав Коломієць.

– Але ж вони в ліси не лізуть! – вигукнув Хмара. – Хіба досі не помітив? Німаки сюди носів не потикають! Бояться. Тож червоні партизани для нас небезпечніші. Бо ж кругом, наче сарана, лізуть. Та й методи, бач, які. Нічого, ще трохи – і з нашим, українським військовим та політичним керівництвом усі сторони почнуть домовлятися. Навзаєм маємо в плані вимагати надати владу українцям на своїй землі. Готові далі мирно жити з усіма, хто наші права на власну державу поважатиме. Така ось, як кажуть, доктрина. На тому з політикою все, друже Максиме. Згоден? Чи, може, напишеш скаргу своєму Сталіну, повідаєш щиро про безчинства партизанів? Обіцяю – по своїх каналах, через підпільну мережу, твоя писанина до адресата дійде. Наведе порядок залізною рукою, нє?

Коломієць укотре промовчав, подумки картаючи себе – адже легко програє суперечку, здає позиції лісовому командирові, бо хорунжий вголос говорив те, про що сам Максим, опинившись у таборі та маючи на роздуми значно більше часу, іноді розмірковував. Нехай гнав від себе непотрібні й небезпечні думки – вони ж усе одно незабаром поверталися знову. Проте визнати зараз правоту Хмари означає повну й безумовну капітуляцію.

Ніби однаково не маєш виходу.

Та все ж самолюбство грає, будь воно неладне…

– Добре, – кахикнувши, мовив Хмара. – Я тебе ні до чого не агітую. Розмова сама, бач, так пішла. А діло в мене до тебе ось яке. Про тебе, Максиме Коломієць, негайно повідомлено в районний відділ СБ ОУН. Я мав розуміти, що з тобою робити. Адже досі не ясно, хто ти – свій чи чужий. Військовополонений чи особа, котрій голову сталінською комуністичною пропагандою заморочили. Відповідно до того є розпорядження прийняти остаточне рішення. Уранці надійшов грипс, це наказ, я мушу його виконувати. Відділ, яким я керую, повинен активізувати дії, виявляючи та по можливості винищуючи совіцькі диверсійні та терористичні групи. Сам розумієш, непевна людина серед нас у такий час просто не потрібна.

– То приймай. Ти ж командир.

– Мене цікавить твоя думка, друже Максиме. З нами ти чи проти нас. Перебуваючи на нашому боці, ти не можеш повернутися до червоних партизанів. Якщо ти хочеш далі захищати Сталіна, тобі не вільно лишатися серед нас. Пустити тебе на всі чотири боки я так само права не маю. До речі, – Хмара легенько посміхнувся, – я намагався кілька днів тому так учинити. Сам бачив, що з того вийшло.

– Нічого не вийшло.

– Правильно. Не тягни більше. Твоє слово.

– Лишаюся.

Це вирвалося саме по собі. Коломієць навіть не розумів до кінця, які саме відтепер бере на себе зобов’язання й чи взагалі щось комусь винен. Він справді, як пересвідчився вкотре за короткий час, жодного інакшого виходу в цій ситуації не мав.

– Добре, – кивнув Хмара. – Але цього замало.

– Чого саме?

– Бажання. Чесно кажучи, друже Максиме, я мав підозру, як ти відповіси. Усе одно не можу, не маю права тобі зброю видати й до свого відділу вояком зарахувати. У таких випадках існує наказ новачка перевірити.

– У бою, не інакше?

– Правильно мислиш.