Розділ «Частина третя Ванда»

Ванда відклала бинти та йод, підвелася з колін, нависла над Павлом. Той дивився знизу вгору, віддалено нагадуючи цуцика-шкідника.

– Значить, ти порушив наказ інспекторату, Крулю, я правильно розумію? – її голос бряжчав металом. – Ти, керівник місцевого підпілля, на якого покладена важлива операція, знав про силову акцію, яку готував радикальний Мрувка. Розумів, чим може це зашкодити нашій справі. І не повідомив головний апарат, аби вжили заходів. Дуже добре, пане Круль. Дуж-же добре! Мені доведеться доповісти, як належить.

Тепер випростався Павел.

– Пані Мостовська, як ви собі бачите… тобто, бачили можливість зупинити Мрувку?

– Попередити Гольца про небезпеку, – відрубала Ванда. – А Мрувці потім дати знати – його жертва попереджена. Ніхто б не загинув, бо смерть таких, як Гольц, саме зараз нічого не вирішить! На його місце, Крулю, поставлять іншого гольца, такого самого, як не гірше! А так я б отримала шанс завоювати в гестапо ще більшу довіру, ніж вона є! Хіба не це, Павле, наша мета? Хіба поляки не вичікують, щоб якось вдарити в спину німцям разом і сильно?

– Так сталося, пані Мостовська, – тихо, але твердо мовив Круль. – Я виконаю завдання. Уже домовлено з машиністом, його звуть Казимир Сліпак. Дайте команду, нехай сюди, до Здолбунова, доправляють вибухівку. Потрібні також гроші, двадцять тисяч карбованців. І золото.

– Де я візьму йому золото? – подив Ванди був щирим. – Або гроші, або…

– Він так сказав, – обірвав її Павел. – Моє розуміння таке: нехай голова болить у наших союзників, товаришів. Сліпакові ж не треба валізу зливків. Ланцюжки, браслети, персні. Те, що не викличе в разі чого підозру. Думаю, в Москві такі брязкальця знайдуться легко. А червоні партизани роздобудуть необхідне ще швидше. Сліпак реаліст, бере всього потроху. Хіба не розумієте, що двадцять тисяч не аж така велика сума? Десь три кіло сала, трохи хліба, солі, яєць. Тиждень поїсти, якщо розтягувати задоволення, а в нього дітей трійко [37].

Ванда кивнула, але не у відповідь – думала в цей час про своє.

– Як ти дотягнув його до мене, сюди? – спитала нарешті. – Вас ніхто не бачив?

– У мене мотоцикл. Службовий. Така колотнеча почалася, на мене мало хто звертав увагу. Нас, шума, узагалі відтіснили, там працює гестапо, уже підтягнулися есесівці. Станцію очеплено, на ранок можуть початися облави.

– А ти тримаєшся так, ніби нічого не сталося! – гримнула Ванда. – Припхався на мотоциклі сюди!

– Я не знав, де подіти Житеня, аби лишити в безпеці. Він мій друг, пані Мостовська. Піддався настроям Мрувки. Я завжди відмовляв…

– Досить! – вона тупнула босою ногою. – Мрувки вже нема. Гріх так казати, але нашій спільній справі від того стане трохи легше. Хоча він герой, ніде правди діти. Хай заспокоїться його душа. – Ванда перехрестилася. – Житень, як треба, скаже сам за себе, – вона поводилася так, ніби пораненого поруч не було, хоч устигла відзначити його небагатослівність. – І все це не привід, щоб волокти друга сюди, наражаючи на небезпеку мене, конфідента.

– Мотоцикл я лишив на сусідній вулиці, біля кущів. Я не привів за собою хвоста, пані Мостовська.

– Побачимо, – сказала Ванда, хоч і почала розуміти, що даремно визвірилася на Павла. Адже не готова поставити себе на його місце, опинившись у схожій ситуації та приймаючи рішення. – Так чи інакше, довго твого друга в мене лишати неможна. Я охороняти його не зможу. Тебе так само схопляться на службі. Залучати третіх осіб для його порятунку нерозумно, це наблизить провал.

– Що робити?

– Ти мене питаєш? – глузливо запитала вона. – Приволік серед ночі пораненого, аби я далі вирішувала його долю й давала вказівки? Нічого не вийде.

Зараз Ванда кривила душею. Сварячи Круля, вона лиш спускала пару. Усе одно відповідальність не лише за пораненого Збишека Житеня, а й за самого Павла тепер на ній.

– Хочеш знати, що тобі робити? Закінчуй обробляти рану, перев’яжи друга як слід. Потім у погріб, хай перебуде там. Завтра до вечора спробую вивезти його з міста. Більше часу тримати пораненого в себе не зможу.