Розділ «Оксана Драгоманова»

22.12.1894 р., Петербург – 5.04.1966 р., Лос-Анджелес, США.

Небога Михайла Драгоманова. Дитинство минало у Гадячі, закінчила гімназію у Варшаві, де працював батько. Навчалася на Бестужевських курсах та на юридичному факультеті Петербурзького університету. Продовжувала студії у Віденському університеті та Сорбонні (Париж). Працювала в юридичному відділі Міністерства закордонних справ УНР у Відні, Берліні, Парижі (1918–1921). Була головою української секції Міжнародної Жіночої Ліги Миру і Свободи. З 1928 р. жила в Буенос-Айресі (Аргентина), працювала у Північноамериканському банку «Бостон». У 1931 р. очолила перше жіноче українське товариство в Аргентині, була членом правління і головою Спілки українських науковців, літераторів і митців. Брала участь у складанні українсько-іспанського словника «Перші кроки українця в Аргентині». У 1958 р. вийшла на пенсію, поїхала лікуватися до США.

Перші оповідання опублікувала в «Народній Волі» (Відень). Видала повісті «По той бік світу» (1951), оповідання «Запасний фонд» (Париж, 1951), «Дестіні» (Париж, 1952), «Блакитна година» (1957), «Ранок у Тігре» (1957); авторка багатьох перекладів.

Оповідання опубліковане в аргентинському журналі «Пороги» (1950) за псевдонімом Оксана Гард.

Червоні троянди

Ми зустрілись на палубі великого пароплаву, що посувався серед пустелі океану, як плавуче місто.

В першу хвилину я не пізнав її і спинився, придивляючись до неї тільки тому, що мою увагу притягли полиски старого золота, які, ховаючись за обрій, запалило в її кучерях сонце.

Це сяйво в волоссях і вся її постать у блідо-зеленім убранні так гарно відбивалася на сіро-блакитному тлі моря, що я дивився на неї значно уважніше, ніж це дозволено такій поважній і стриманій людині, як я…

Раптом її обличчя засвітилось усмішкою і вона скрикнула, простягаючи мені обидві руки.

– Пане Деметріу?!

– Це ви, пані Ідо? Як мені приємно! – відповів я, пізнаючи з правдивим задоволенням Іду Рафалі, оперову співачку, що я її здибував у різних театрах Европи, де я працював малярем-декоратором.

– Куди ви їдете?

– До Буенос-Айресу. Буду співати у Колоні. А ви?

– Також до Буенос-Айресу. Тільки затримаюсь на пару тижнів у Бразилії.

Далі пішли иньші запитання, иньші відповіді, незначні, поверхові, але їх вистачило, щоб скасувати роки, які відділяли нас від нашої останньої зустрічі. Трохи згодом нам здавалось, що ми тільки учора бачились та обговорювали якусь деталь декорації у Віденському театрі, де ми працювали разом.

Ми розмовляли, аж поки гонг не покликав нас до їдальні. Тоді розлучились ненадовго, бо умовились вечеряти разом.

Я прийшов перший і чекав на Іду з нетерпінням, яке означало, що я почував до неї більш ніж звичайну симпатію.

Вона прийшла в чорній, низько вирізаній сукні, і легкий грим її обличчя показував, що вона подбала про те, щоб її врода виявилась якнайбільше.

– Яка я рада, – весело мовила вона, сідаючи за стіл, але раптом змовкла і лице її затьмарилось.