Брови зсунулись, погляд встромився в одну точку на столі, наче вона спостерігала щось жахливе. Я подивився в тім самім напрямку, але не побачив нічого надзвичайного. Лиш китиця червоних троянд оживлювала банальне накриття столу.
– Звідкіля ці квіти? Навіщо вони тут? – нервово спитала вона метрд’отеля, що підніс нам картку напоїв.
– Це ті самі, що ви дали покоївці, щоб викинути, – відповів метр. – Мені було шкода цих чудових квітів, вони так гарно прикрашають стіл.
– Ні, ні, ні! – пристрасно вигукнула Іда. – Геть з ними! Киньте їх за борт, у море! Та щоб нікому не спало на думку ще кудись їх прилаштувати, я зараз покінчу з ними.
Вона схопила квітки, позривала пелюстки, поламала стеблини з такою люттю, ніби нищила щось живе і вороже.
– Тепер заберіть їх, – мовила з жорстокою усмішкою, – це вже не квіти, а сміття.
Метр мовчки відніс понівечену китицю. Я також нічого не спитав, і вона не дала мені ніяких пояснень.
Помалу вона заспокоїлась, і тільки раптова зморшка час від часу на її чолі вказувала, що схвилювання ще турбує її душу.
Пізніше, вночі, коли, спираючись на балюстраду, ми дивились на місяць, що таємничо світив з-поза серпанку, Іда сказала мені:
– Мушу вам оповісти. Мабуть, ви глузуватимете. Це так дивно, так дивно… Ось послухайте.
Мені було шістнадцять років, коли я перший раз отримала червоні троянди. Я не думала тоді про театр. Я спокійно мешкала з батьками в околиці Неаполю. Біля нас мешкав один хлопець, Арнольд. Я знала його змалку, але одного дня ми зрозуміли, що дитяча приязнь перетворилась у кохання. Ще не було мови про одруження ані згадки про майбутнє, але наші серця швидше бились при зустрічі, а при розлуці ми обмінювались боязкими поцілунками.
Одного ранку я знайшла на порозі свого дому китицю червоних троянд.
Я підняла її з радістю, гадаючи, що вони від Арнольда. З насолодою пірнула обличчям у пахучу холоднечу квітів і раптом скрикнула. Шип, гострий, як ніж, уколов мою щоку, і крапля крови заплямила мою хусточку, коли я приклала її до ураженого місця.
Арнольд одразу помітив ранку, коли ми з ним здибались пополудні.
– Що тобі скоїлось, любонько? – ніжно спитав він.
– Пусте, мене вдряпнули троянди. Які вони гарні! Як я тобі вдячна за такий чудесний дарунок!
Арнольд здивувався:
– Про які квіти ти згадуєш?
– Вони не від тебе? Звідки ж вони? Хто міг їх принести?
Ми сподівались, що це помилка чи жарт. Але наступного ранку я знову знайшла при дверях китицю червоних троянд. І так щодня. Ми мучились питанням, хто їх приносив, і не могли розгадати. Даремно я прокидалась удосвіта, квіти завжди прибували раніш.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Оксана Драгоманова“ на сторінці 2. Приємного читання.