Розділ «Людмила Старицька-Черняхівська»

– Ух, втомилася! – і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися.

– А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку! – пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується нею: рука його по-молодецьки підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують – хвацький козак!

– А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?

– Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі.

– Тут, пане, не в ласкавих словах суть; пан забув, що я Жмайлова донька.

Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.

– Не думав я, що ти недобра, панночко! – похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці.

Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід – вони ж вороги… і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і закляття предків, – нема в її серці ненависті, сама туга…

Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стіною ледве чути віддалений галас: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам’яній долівці. Олеся не вмовкає:

– Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!

– Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака.

– А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться – втечу.

– Без благословіння!

– Бог благословить!

– А сором?

Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені – вона заснула на півслові.

Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця… Місяць яскраво світить… туга… голова палає… треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець… дрімають високі тополі… тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все срібним світлом, з високого неба зазирає місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі – сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася… Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, долинули перші акорди пісні і завмерли.

Дарчине серце забилося: та пісня – той стогін – це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!» – сумували, плакали звуки…

Застигла Дарина біля вікна, мовби скам’яніла… і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою і тужливо шепочуть вуста:

–  Навіщо, навіщо?… Невже…