Розділ «Людмила Старицька-Черняхівська»

– Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! – повернувся до дружини отець Андрій.

– Дякую, вже пив, досить.

– Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.

– За здоров’я ясної панночки! – тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.

Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається…

– Ех, панове! – вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. – В гостях добре, а вдома краще!

– Панове, за волю, за наш край! – отець Андрій високо підняв важкий кубок.

– Віват, віват! – пролунало навкруги.

Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей:

– За неньку – повненьку, за отця – до кінця, а за милу – цим, щоб було весело всім, – припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.

– Ох, сподобалася ж ти йому, – підштовхнула Олеся ліктем Дарину, – і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз.

– Хто він такий, не знаєш, Олесю?

– Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості.

Громика! Холодний, гострий струмінь пробіг від голови і зупинився у серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається налаштувати себе Дарина: нема в серці ненависті, нема…

А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальварами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця.

– Ходімо, ходімо, – підбадьорює Леся Дарину.

– Щось мені не хочеться, серденько!

– Та нумо, голубко!

Нехотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: «а козак, як орел, як побачив, так і вмер». Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап’янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па.