Розділ «Федот Кудринський»

Серце гучно калатало.

– Ну й що. Вернуся. Скажу, що не знайшов. Велика біда!

Він уже було повернув назад, та почув знайомий звук дзвіночка буланої.

– А щоб тебе холера з’їла! Болячки на тебе нема! – гримнув він спересердя і скрутив у бік дзвіночка.

Повернутися до багаття з буланою було б тріумфом у його становищі. Думка про замчисько і його таємничого мешканця ані хвилю не полишала тепер вразливого Петруся. Обходячи якийсь корч, він глянув убік. Понуре громаддя замчиська неначе висіло у повітрі над лозами. Його обриси були тепер особливо рельєфними. Петрусь обійшов кущ. Йому закортіло поглянути на замчисько ще раз. Тепер віконні отвори в мурах видалися начебто яскравішими. Петрусь швидко відвернув голову і прислухався. Дзвінка не було чути, – дзвеніло тільки у вухах.

– Це мені, певно, здалося, що дзвінок. Нічого нема… теє… треба назад.

Він повернув назад і, не розбираючи дороги, кинувся до виходу з лоз. Замчисько незрозумілим чином манило його погляд до себе. Хлопець зупинився, щоб перевести дух.

– Ну, і що! Ну, і подивлюсь… Ну, і нічого! Що ж з того. Я йому нічого теє… не зробив. Я тільки теє… так собі, – намагався Петрусь заспокоїти сам себе, та марне. Уява працювала вже на повну потужність.

Йому здалося, що за стінами замчиська ворушиться щось «таке», що там надимається якась темна маса, ніби кваша у величезній діжі. Він поглянув ще і ще… Маса то піднімалась, то опускалась… Раптом за стінами замчиська умліока появився величезний старець з сивою бородою, розметаною навсібіч. Перехиляючись через віконну сітку, він знай поглядав у бік багаття і повільно водив головою з боку в бік. Його очі були опущені, обличчя зморшкувате, замислене. На голові – ані волосини. Він опирався руками на стіну, і неначе визирав когось.

У бідного Петруся підкосилися ноги. Він весь затремтів. У горлі перехопило віддих. Очі полізли на лоба. Він дивився прямо перед собою і біг, не розбираючи дороги. Вдалині уже видніло багаття. Ось, ось – уже близько! Він добіжить. По дорозі довелось обігнути кущ. Замчисько знову кинулось у вічі.

Привид ріс. Ось він все вивищується і вивищується. Вище і вище підноситься його голова. Очі зблиснули пронизливо раз і другий. Він помітив Петра, простягає до нього свої величезні лапища. Очі привида засвітилися радістю.

Петрусь інстинктивно пригнувся. Та в цей час сильна рука вхопила його за спину.

– Ой! Ой! – зойкнув не своїм голосом Петрусь і упав на землю.

Зомлів.

– То Петро кричить… – сказав, позіхаючи, Іван, що вже було вклався спати.

– Еге, здається, він, – підтвердив Степан, підводячись і спираючись на рамено.

Минув якийсь час. Буланої не було. Не було і Петра.

– Що він там так довго?

– Нехай шукає, – заспокійливо зауважив Степан і знову влігся спати.

Та в цей час долинув невиразний стогін Петруся. Степан та Іван мовчки, одним скоком зірвались зі своїх місць і побігли на той стогін. На самому краю лоз вони наштовхнулись на розпластаного Петра, що бурмотів щось як у гарячці. Очі його були дико вирячені. Шнурок личака, що розмотався, зачепився за ломаку і тримав одну ногу витягнутою.