Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

Вона була вражена. Ось воно. Щоправда, не зрозуміло нащо їй тепер відповідь на дивну дитячу лічилочку. Для Еріка ці слова — лише красиві метафори. Для неї, схоже, також.

Увечері на Лізу чекала ще одна малоприємна зустріч зі співробітником Інквізиції, про яку попереджав психоаналітик. Тепер Ліза ладна була підписатися під кожним його словом. Новий персонаж симпатій не викликав і, на противагу психоаналітику, навіть не претендував на це.

Лізу привели до нього під конвоєм. Кабінет був саме таким, аби викликати клаустрофобію. Білі стіни. Стіл із лампою. Крісло. Жорсткий стілець — для неї. Ліза відчула, що вона втратила, погодившись співпрацювати з Інквізицією. Для більшого ефекту за спиною в неї всадовили стенографістку. Голомозий чоловічок дивився на неї щурячим поглядом, оцінюючи супротивника, обираючи правильну стратегію. Нарешті заговорив.

— Отже, Елізабет Лайонз, почнімо. До мене слід звертатися «пане слідчий». Питання переважно ставлю я. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — підіграла йому вона, потішаючись, що Інквізиція під кінець не втрималася від драматичних ефектів.

— Вас, мабуть, дивує, що слідство у вашій справі ведеться вже після процесу й винесення трибуналом вироку, чи не так?

Ліза дозволила собі посміхнутися:

— Чи так.

— Засуджена, припиніть блазнювати, ви не в театрі, залиште це для вашого психоаналітика, у нього, на відміну від мене, таке сходить із рук. Дозволите собі ще один жарт, накажу навчити вас гарних манер. Це зрозуміло?

— Так, пане слідчий, — Ліза змінила тактику й занурилася в себе.

— Отже, Інквізиція доручила мені провести з вами низку бесід із метою вивчення вашого виду. Тому слідство не намагатиметься звинуватити вас у чомусь або добитися визнання провини. Я ставитиму питання, які нас цікавлять, ви — відповідатимете. Відповіді мають бути відвертими і якомога детальнішими. Це зрозуміло?

Ліза витримала паузу, відтак вичавила з себе:

— Так, пане слідчий. Це зрозуміло.

Слідчий устав з-за столу й підійшов до Лізи збоку. Повернув стілець так, щоб вона опинилася до нього обличчям. Став пильно дивитися в очі. Її погляд став абсолютно бездумним. Слідчий навідліт закотив їй ляпас. У Лізи хлинула носом кров, на очі навернулися сльози. Він погукав охоронців, які чатували за дверима, кивнув. Лізі зупинили кров і, підхопивши під руки, потягнули в інший кінець коридору.

Спустившись сходами вниз на підвальний поверх, вони завели її в фанеровану кахлями кімнату, посеред якої стояла велика дубова лава. Охоронці стягнули з неї одяг і зав’язали очі. Намагалася захищатися, проте охоронці не звертали на супротив жодної уваги. Вони вклали її на лаву ниць, припнули шкіряними ременями. Тихо ковтаючи сльози, Ліза приготувалася до ударів, проте болю не відчула. Вона чекала. Охоронці пішли кудись.

Очікування затягувалося й було тяжчим за біль. Нарешті пролунали кроки. Заціпеніла в очікуванні. Хвиля крижаної води обпалила тіло. Перехопило дух. За цим — пауза. Процедура повторилася двічі. Її відв’язали й витерли. Дозволили одягнутися. Відтак відвели назад, всадовили на стілець. Перш ніж піти, охоронці, скоряючись кивку слідчого, зв’язали їй за спиною руки.

— Я попередив, а ви виявились нетямущою. Мав на увазі всі без виключення жарти. Не послухалися. Наступного разу буде гірше. Я давно вже попереджав керівництво, тут надто поблажливо ставляться до ув’язнених, проте мене не слухають. Але на своїй території можу робити те, що вважаю за потрібне. Так от, ви на 150 % будете присутні й співпрацюватимете, інакше потрапите до такого пекла, що нетерпляче чекатимете дня страти. Питання перше — коли у вас уперше проявилися надприродні здібності?

Ліза замислилася. Дихання ще не врівноважилось, і вона не могла зосередитися.

— Не пам’ятаю, напевно, в дитинстві.

— Не хочу чути «напевно», «ніби».