Розділ «Частина 2 Дім на краю вічності»

Ліза здригнулася від подиву.

— Тоді чи не байдуже?

— Хіба ми можемо піддавати такому безневинну дитину?

— А вбивати її можете? У чому вона й справді винна?

Лікар замислилася:

— Маєш слушність. Але ми тут не для обговорення подібних питань. Погано, що ти не мала чоловіка. У нас, правду сказати, такого не траплялося.

— Чому погано? — вдруге здивувалася Ліза. — Не цнотливих голови легше позбавити? Мають тоншу шию? — не втрималася вона від сарказму.

— Не розповідатиму тобі цього. А шию маєш і без того доволі тонку, щоправда закоротку.

— Іншої немає, — відрізала Ліза. У неї промайнув здогад.

— Ви, певно, бачите тіла опісля? Не важко на таке дивитися?

Лікарку її питання не збентежили, хоча відчувалося, що Лізина відвертість її зачепила:

— Звикла. Приємного мало.

Ліза задумалася:

— Дивитеся на людину, розмовляєте з нею, а тоді бачите те, що лишилося від її тіла. Кілька годин по тому. Страшні сни не мучать часом?

— Не бачу снів, — вдалася до брехні лікарка, — а тіло оглядаю в ліпшому разі наступного дня.

— На що це схоже? — запитала Ліза.

— Цікаво знати, як виглядатимеш? Не сподівайся на особливу привабливість, — вона замислилася. — У нього завжди надзвичайно точний удар. Майже завжди. Головне — не напружуйся. Тоді це буде маленька рівна смужка на шиї, посередині. — Вона тильним боком долоні провела по Лізиній шиї, наче промальовуючи лінію, Ліза здригнулася і важко ковтнула слину.

— Бачиш, — посміхнулася вона, — не така ти й смілива. Добре, заспокойся. Послухаймо, як твоє серце поводиться. Зніми футболку.

Вона одягла стетоскоп і приклала його кінчик до Лізиних грудей. Ліза ледве витримувала дотики холодних старечих пальців. Пальці жили окремо. Звичніше їм було торкатися мертвого тіла, аніж живого. Торкалися до живого, як до мертвого. Ліза відчула себе трупом. Цей вирок був невідворотнішим, ніж той, на папері. Пальці знали — Лізине тіло десь уже лежить остигле, неживе, розділене, вени спорожніли від крові.

Її відвели назад до кімнати.