Розділ «Пантелеймон Куліш»

– Та то ще не дивина, що була з неї красуня, – вів далі Костюченко. – Дивніше те, що полюбила вона такого самого парубка. Та й то не диво, що полюбила, а що сталося те не на вулиці та й не на вечорницях, а говіючи, у Великий піст. Полюбив її й парубок. Та й забули обидва про те, що вчинили гріх великий, не слухаючи служби Божої, а тільки те й знаючи, щоб у церкві переморгуватися та посміхатися. Ну, як там у їх велося, Бог їх святий знає; тільки от уже й п’ятниця, треба до сповіді йти. Задумалася дівчина про своє женихання. Стукнуло їй у голову, що не годиться воно у таку пору, та й не знає, чи признаватися їй попові, чи ні. Думала-думала та й надумалась – не признаватися, бо ж піп на поклони поставить та ще й удруге скаже говіти. Ну, не призналася – воно й нічого. Тільки під кінець вечірні так їй сумно стало, так тужно на душі та боляче, немов перед смертю. Світ їй немилий, так душу з неї і тягне. Так що й вечірні не спромоглася достояти, і, вийшовши з церкви, подалася на кладовище, що недалеко було за церквою. Там упала ниць на могилу материну та й залилася слізьми. Довго плакала вона над німою могилою, так ніби та могила могла їй щось відповісти; а потім, ізнемігшися, не помітила, як і заснула. Та й привидівся їй сон: вийшла з могили її мати та й каже: «Чого ти прийшла сюди? Через твій плач несила моя в могилі влежати. А ти думаєш, легко мертвим кісткам устати з домовини? Іди, дитино моя, йди, мені і так важко під сирою землею лежати». – «Мамо, що ж мені робити?» – питає дівчина, вхопившися за покривало. «Що робити? – перепитала мати. – Бережись золота!» Сказала, земля загула під нею, і мертва провалилася в могилу. В невимовному, страшному переляку прокинулася дівчина та й не знає, чи то сон був, чи то наяву бачила вона свою матір. Була вже ніч. Крізь дерева де-не-де світилися зорі, і такими страшними видавалися в темряві хрести на могилах. Не оглядаючись назад, пустилась вона щодуху з цвинтаря і, ледве-ледве не задихнувшися, впала на постіль. На другий день треба їй до утрені вставати – не йде, треба до обідні йти, а вона дома сидить. Страшно їй показатися до церкви а чого страшно – і сама не знає. Але щоб якось того перед своїми не показати, одяглася і вийшла з дому, так ніби до церкви. Іде і сама не знає куди. Як ось перед нею струмочок. Зирк! – а вона уже за селом біля криниці. В криниці вода у ключ б’є і по камінню дзюркоче. Над криницею верба стоїть, тільки-тільки розвиватися почала. Сіла вона під вербою та й дивиться на воду; а в воді щось яснішає, хвилює, і враз виносить вода на пісок золотий перстень, та ще з червонуватим таким каменем. Глянула вона на той камінчик, а в ньому ясно та просторо, як у панській світлиці. Дивно їй те видалося. Обдивляється вона перстень і звідси, і звідти. Перстень як перстень, а камінчик навдивовижу. І що довше вона на нього дивиться, тим ширшає там усередині, немов вона там якийсь инший світ бачить, чує вона, що там щось дзвенить не дзвенить, грає не грає, а щось таке робиться, чого по-нашому і сказать не можна. Слухає вона, і кожної хвилини чує вона все ясніше й ясніше, а все не певна, чує вона чи ні. Тільки дивиться вона на камінь, і на серці їй стає легше, і муку свою забуває; одведе набік очі, все давнє на думку їй спадає, і знову їй нудно й сумно, аж серце мліє. Взяла вона перстень додому і не надивиться, не наслухається дивної музики. Вдома нічого про те не знали. Бачили тільки, що стала вона мовчазна й дика. Покінчить з роботою та й піде кудись, так що ніхто й не знає куди, або замкнеться в коморі та й сидить там одна-однісінька цілими годинами. Минулося, може, так тижнів п’ять; от уже й літо надворі. Збираються хлопці й дівчата вдень танки водити, а вночі на вулицю, її ніде не видно, так ніби світу відреклася й людей. Як ось пішла поміж людом погласка, що до такої, мовляв, дівки змій літає. Инші казали, що вночі бачили, як вогняна смуга, так ніби віжки, вся іскрява, вилася над її двором і поволі спускалася вниз. Инші ж знов запевняли, що віжки не віжки, але щось довге, вогняне підіймалося з могили, що стоїть за селом, і летіло просто в село; а до кого летіло – не знати. Були такі, що бачили змія з дванадцятьма головами. Тільки, мабуть, найправдивіші були ті, що бачили змія, як вилетів з могили, бо ж і досі ще на тій могилі виблискують уночі іскри, так ніби хто креше огню з десяти кремінців. Як би там не було, та коли починає люд про що говорити, то з тих розмов таки якась правда буває, а так не обійдеться. От хоч би і в нас – казали про покійницю диякониху, що вона ніби приходила до дітей з того світу, годувала їх, мила голови та одягала на них білі сорочечки. І що ж? Багато було людей, що не вірили. Я й сам не вірив. Та як почув про те щось від старого Гершуна, то й замовк. Трапляється, всяке трапляється! От і там, де розповідаю, за Дніпром, де жила дівчина, спершу не хотіли вірити про змія, та враз стало таке диво. Жали люди жита на полі; була там і та дівка, що до неї змій літав. От як сонце звернуло з півдня, стали люди відпочивати, а вона зійшла (не знаю вже для чого) на ту саме могилу, що з неї іскри сипались. Як зійшла, та й почало її мучити: ноги приросли до землі так, що й одірвати не можна, і щось невидиме тягне її, що жили як не порвуться. На крик її збіглося людей видимо-невидимо, та ніхто не знав, як і чим їй помогти, а дехто і підступити боїться. А вона рветься та мучиться, а кричить так страшно, що аж волосся на голові наїжилося. Що її вгору тягне, ніхто того не міг сказати; бачили тільки, що в небі високо-високо блищить щось, мов іскорка, то з синім небом зливається, то знов блищить, – але хто ж міг сказати, що воно таке? Тільки на цей час, не знать відки, прибігає стара якась жінка, задихалась бігши і кричить, щоб зняли у дівчини з руки перстень. Кинулись здіймати – не здіймається. Стара кричить, щоб відрубали їй палець з перснем, коли хотять її врятувати від неминучої смерті. Та хто ж наважиться рубати живу людину? Стали викликати найсміливіших, найвідважніших. Один одного посилають, а ніхто не йде. Тим часом зірка, що була вгорі, спустилася. От уже видко, що то не зірка, а подовгастий такий огник. Горить він, а хвостом як в’юн – і спускається все нижче та нижче. Тут дівчина як скрикне: «Ай! душу з мене тягне!» – та й упала нежива. Щось легеньке, мов дим, злетіло від неї вгору, і вогник одразу й потух. Тоді вже всі догадалися, що то змій витяг з неї душу. В ту ж хвилину стали люди шептатися, ніби стара жінка, що не знать звідки прибігла, дуже схожа на покійницю, матір тої дівчини; дехто вже став і назад відступати. Коли це глянули – а її вже нема й сліду! Жах невимовний пойняв тоді весь люд. Кинули й снопи на полі та мерщій до села тікати. Насилу вже на другий день опам’ятались. Зібрались на полі, поховали дівчину на тій могилі, де вона й лежала. Тільки хреста батюшка не дозволив ставити, бо ж смерть її, каже, сталася від нечистого. З того часу й досі на могилі все іскри сиплються і тугий стогін підіймається з домовини, а вітер його по всьому полю розносить, – отож і пастухи, як почують там, то вуха затикають, щоб не чути того стогону.

Костюченко замовк. Всі були як зачаровані, ніхто й не поворухнувся. Іван, щоб звеселити засмучене товариство, провів по струнах бандури, хотів був заграти веселої, – але бандура видала такий жалісний звук, що всі перелякались. Глянули на Марусю, – а на ній лиця немає! Бліда, бліда як крейда стоїть і дивиться на Івана, а на очі сльози навернулися…

– Якої це ти пісні граєш, Іване! – скрикнула, а сама тремтить і слова вже не може сказати.

Іван спинився та й сам злякався, глянувши на Марусю.

– Як якої пісні? – сказав він. – Чого ти злякалась?

– Та це ж не пісня, а слова. Хіба ти не чув, що вона говорить?

– А що ж вона говорить? – стали тут усі питати.

– Я й сама не знаю, – каже Маруся, спам’ятавшися, – може, то мені причулося… Тільки говорила вона страшне.

Але їй не причулося. Всім у тій пісні пролунав якийсь страшний голос, і, може, тільки якоїсь хвилинки уваги не вистачило, щоб зрозуміти таємничий голос віщої бандури.

Збентежені всім, що бачили і що чули, почали всі розходитися з вечорниць. Дорогою тільки й розмови було, що про змія. Не було вже ні галасу такого, ні крику по вулицях, як буває звичайно, коли молодь повертається додому. Ба навіть до пісні ні в кого не було охоти.

Іван проводжав свою Марусю у темну вуличку. Бандура, що висіла у нього через плече на ремені, видавала часом – чи то од вітру, чи, може, за що зачіпаючись – такі протяглі, тихі та сумні звуки, що Маруся не могла їх слухати спокійно і просила Івана покинути бандуру на вулиці: все одно її ніхто не візьме; тож увесь Вороніж знає, чия вона. Іван повісив свою віщу бандуру на яблуні, що вихилялася з густого садка, простягаючи гілля над дорогою, та й одвів зніяковілу та смутну Марусю до самісінької її хати, аж до низеньких дверей з мальованим запорожцем у червоних штанях. Нічого не сказав він їй на прощання. Тільки зітхнув, поцілувавши, та й пішов не озираючись. Але бандури уже не було. Іван кинувся шукати її: кілька разів обійшов вуличку – ні, немає! так немов нечистий заніс її куди! Набачившись і начувшись за той вечір стількох нечуваних див, Іван побачив і в тім диві з бандурою недобре віщування. Йому страшно стало під дахом навислих з обох боків садових дерев, і він не оглядаючись побіг додому.

Не рано другого дня прокинулась Маруся. Прокинулась та й гірко заплакала. Недобрий сон їй приснився: сумно і тяжко їй було на серці, а коло серця так немов гадюка обвинулася. Було це на самий Спасів день. Вся сім’я Чайчина подалась до церкви; не пішла тільки Маруся: не може вона ні молитися, ні ради прохати; сама не знає, що з нею робиться. Яка нудьга! Як смутно на душі! Куди втікати від тої туги? Чи не піти хоч у сад?

В саду у Марусі темно і холодно: ніхто не знає, коли саме посаджено старі груші та яблуні, що стелють там свій холодок; товсті їх стовбури такі вже трухлі всередині та дупласті, що кожну хвилину можна чекати: упадуть! Але нема в садку старішого дерева, як дві липи, що стоять, де спускатися до ставу. Під тими липами і вдень, і поночі холодно, як у льоху.

Туди й подалася Маруся, так немов хотіла в їх холодку остудити гаряче своє серце, а в сутіні сховатися від себе самої. Враз стало їй щось поперек дороги. Дивиться: величезна скриня, одчинена, і в тій скрині повнісінько золота. Парусок сонця, пробившися крізь темне листя, так і горів на блискучих червінцях і, відбиваючись від них, розсипався іскорками; не діткнуте ж сонцем золото горіло тьмяно, як жар під попелом, мигтіло в очах розмаїтими відблисками і видавалося напівпрозорим.

З дивуванням відступила Маруся назад, уважаючи, що то сон. Та коли спам’яталася і пересвідчилась, що то не вві сні, в її душі повстало нараз непереможне бажання забрати собі увесь той скарб, і вона, забувши навіть перехреститися, кинулася мерщій до скрині, не знаючи сама, нащо їй стільки золота. Враз ніби чує якийсь голос: скарб цей не ввесь тобі; візьми тричі, скільки рукою засягнеш. Голос був той самий, що на вечорницях озивався з бандури, але на цей раз він не дійшов до Марусиного серця: вона почула його спокійно і гребнула пожадливо, тричі, дзвінкого металу. Метнулася бігцем до комори, сховала гроші та й швиденько вернулася назад. Скриня стояла там, де й перше. Непереможне бажання підбило її ще набрати червінців, і тільки голос, що вона чула, стримував її. З цікавістю приглядалася вона до тої дивної скрині. Скриня була кована, вимальована квітами, як і кожна звичайна скриня.

«Візьму ще, – думає Маруся, – що то за гріх такий?» – І тільки що простягла руки, як скриня враз ляснула і зачинилася, – аж сама вона здивувалася, що встигла відскочити. Тільки кінець її пояса зав’яз під віком; на щастя, він не туго був зав’язаний. Скриня закрутилася на однім місці і з страшним гулом пішла під землю вкупі з поясом.

Остовпіла Маруся; та остовпіння її було на хвилинку. Вона незабаром прийшла до тями і відразу кинулася до комори поглянути, чи не пропали разом із скринею її червінці. Ні, вони були всі цілі і сяяли чудовим сяйвом на червоній шовковій хустці. Пересипаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних провістей, ні снів; вона була рада і вдоволена так, ніби дістала запоруку майбутнього добробуту. Але коли усі свої вернулися з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялася його погляду, немов суду Господнього, і не було змоги від нього укритися.

Старий увійшов до хати, помолився образам і глянув на перелякану внучку. Глянув, похитав головою та й ударився об поли руками. Нічого не сказав він ні внучці, ні її матері, не сів до столу і пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його до обіду, він одно відповідав: «Не хочу», – та так і пролежав ницьма на траві аж до самісінького вечора.

Сумно весь день було у Чайчиній хаті. А ще смутніше вночі, коли він, ходивши при місяці темним садом, читав уголос якісь молитви. Далеко чути було його побожні слова. І хто йшов греблею і вулицею по той бік ставу, мимоволі бралися за шапки і хрестилися, а додому приходили в задумі: недарма старий віщун вичитує молитви! І щоночі, тільки встане місяць на небі, з темного саду йшов журкотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що ні одної пісні не було чутно на вулиці, ні один коник не сюрчав у траві, ні одна рибка не плескалася в ставку. Віщому голосові скорялася вся природа.

Нарешті, на п’ятий день після Спасового дня настав великий сум по всьому Вороніжу. Старий Чайка звелів покликати батюшку. Над ним побивалися дві жінки, Маруся та її мати, а він не чув їх плачу. Спокійно дивився в стелю, і на лиці йому не видко було болю. Всі говорили, що Чайка не вмре.