Розділ «Пантелеймон Куліш»

– Так, так! Нестеменісінько вбив! – підтвердив другий вороніжець, похитнувши понуреною головою. – Весь світ те знає.

– І вашому ковалеві Захаркові не було після того ніякої примари від нечистого? – запитався один із слухачів.

– Ніяких: звів із світу трьох куцих, а сам і тепер панує.

– Ну то гаразд, що так легко поквитався. А от моєму тестеві не вдалося!

– А що було з твоїм тестем?

– Що було? Таке було, бодай і не говорити. Тесть мій, самі знаєте, дігтяр здавна. Весь свій вік на тім реместві звікував. Було, тільки на свята та в рокові празники убереться чисто та піде до церкви, а там і між люди; а то все сидить на майдані, де дьоготь гонять, та й замажеться так, що ніхто і не пізнав би. Ну, як сидів він при тому ділі літ уже з тридцять, то й розжився, і був з нього козак заможний – хоч куди! Та погнало його щось недобре за скарбами. Скарб той уже кілька літ показувався на поляні недалечко від майдану, та ніхто не міг його взяти, бо берегла його до слушного часу нечиста сила і всім зухвальцям такого жаху завдавала, що десятому заказували копати. Знав про той скарб і тесть, та не важився здобувати. Як ось одного вечора приходить до нього циганка і каже, що викаже йому спосіб узяти скарб, та тільки щоб віддав їй половину. Присягнувся тесть віддати їй половину, тільки б розказала вона той спосіб, і циганка відкрила таємницю. Діло тут зовсім нехитре: треба тільки копати той скарб з музиками, – бо чорт музики боїться і людей не лякатиме. Повірив тесть чи не повірив, а тільки думає: «Не біда! Спробуєм щастя». Послав хлопців у Вороніж за музикою, і тільки стало поночіти і засвітилися на галяві два вогники, де був скарб, як робітники всі зібралися, підступили до нього з бубнами та скрипками та й ну копати. А циганка тим часом проказує своє ворожіння та шепче і в руках якісь палички перебирає. Скоро заступи стукнули в щось тверде; глянули: великий мідяний глек. Витягли з землі і знайшли в ньому повнісінько карбованців. Відсипав тесть половину циганці, роздав частину музикам та робітникам, а решту з глеком узяв собі. Приховав гроші та й побоювався трохи, бо таки небезпечно мати яку користь від нечистого, навіть і не спізнавшися з ним. Проте минуло два тижні – нічого з ним не сталося. Настали незабаром Зелені свята. Всі робітники пішли додому: хто погуляти, а хто – русалок боявся. На майдані зостався тесть, один-однісінький. Переночував ніч щасливо. На другий день, на саму Тройцю, як добрі люди по церквах стояли, сидить він у своїй землянці та й думає: а чи нема мені гріха в тім великого, що зостався в лісі дьогтю доглядати замість піти до церкви Божої. Тільки подумав, чує: шумить в лісі немов од вітру, хоч година тиха і ні одно дерево не колихнеться… А шум усе ближче, все дужче, і ніяк не можеш здумати, що то шумить. Тестеві стало страшно; він і почав потихеньку молитви читати. Глянув – виїздить із лісу молодець, у кармазиновому жупані, з дорогою люлькою в зубах, в шапці такій, що і на ярмарку не знайдеш. Та тільки на чому їде?… На козі!

– Дух святий з нами! – скрикнули всі та й перехрестилися. – Так то був сам нечистий?

– Видно, що він, окаянний! Під’їхав до дверей землянки, прив’язав свого коня до куща та й увійшов до землянки. Тесть так і зомлів з перестраху: він уже догадався, що то за штука. А той молодець у червоному жупані так немов і не бачить, що він злякався. «Заграть тобі, діду?» – питає, виймаючи з кишені сопілку. «Бог з тобою, чоловіче добрий! До чого мені грати?» – говорить тесть, а сам жметься в куток. «Заграть тобі, діду?» – каже червоний жупан голосніше, як перше. «Не треба, добрий чоловіче, Бог з тобою», – відказує тесть. А той, у жупані, мовби не чув його відповіді та підступає все ближче: «Заграть тобі діду?» – і кожного разу мого тестя немов волохатою лапою по спині дряпає. А потім (видно, вже сам Бог напутив!) здумав він, що у нього є херувимський ладан, зостався ще, як випалювали майдан. От він потихеньку достав його з-за образу та й посипав кілька дрібочок на вогонь. «Знаю, що ти тут витіваєш, проклятий дідугане! – кричить молодець у червоному жупані, а сам тестя не займає, хоч той уже боявся, що так і потягне за чуприну. – Ну, так скажи востаннє, що тобі заграти?» – та й, не доказавши, вискочив із землянки, бо ж для того спокусника люду православного херувимський ладан гірший від тертої чемериці. Вмить скочив на козу, та як од’їхав гонів з двоє, то так урізав на своїй сопілці, що сосни, берези й кущі скакали на людський зріст угору і козачка втинали незгірш як парубки на вечорницях. Не танцював тільки тесть із своїм майданом: він молився і хрестився доти, доки червоний жупан не заїхав у ліс, виграваючи на сопілці своєї диявольської пісні. Тоді вже й дерева годі підскакувати, але оддалік іще довго чутно було глухий шум і тупіт. І так налякав цей випадок мого тестя, що він тижнів зо два пролежав, і вже потім боявся того майдана, як зачарованого місця, навіть дьоготь покинув гонити. Радили йому добрі люди не держати у себе нечистих грошей, пороздавати їх біднішим, а ще краще закопати, де взяв. Та тесть не послухався. І що ж би ви думали? Лукавий узяв-таки своє: не пішло ніщо на руку тестеві. Скрізь йому втрата: скотина пропадає, бджоли перевелися. Вже всі думали – ні на що зійде старий Спичка, та він схаменувся, на своє щастя: роздав свої карбованці старцям, глек закинув у болото, відправив три молебні і наново посвятив двір і пасіку. Тоді тільки й біда минулася, і все пішло по-давньому. Таке-то, братці, наводить нечистий на погибель доброму чоловікові! Лучче не вірити йому, собаці, і на копійку: з його рук не розживешся.

– Так, по-твоєму, нема чого за скарбом ганятися, хоч би й сам давався у руки?

– Атож. Чортове добро ніколи не піде в руку.

– Ні, свате, не кажи такого. Всякі скарби бувають. Один не йде, а другий і піде. От тобі, наприклад скажу, молода Большачиха Маруся. Як була дівкою, нічого не мала, а тепер глянь – живе як пані, та яке весілля справила! А їй, кажуть, теж з’явився скарб перед самісіньким весіллям!

– Та стривай, брате, подивимось ще, що далі буде. Нехай собі живе, поки живеться. А ти б послухав, що люди кажуть.

– А чого б то я мав слухати? – перебив другий козак. – Тут варт тільки глянути на неї, то все зрозумієш…

– А що? Хіба відмінилася?

– Відмінилася, та тільки так, що не дай Господи. Така гарна зробилася, що ніхто ще такої і не бачив. Нікому така краса і не снилася. Чув я, що то недобрий знак!..

– Ну, а що люди кажуть? – запитався високий козак, звертаючись до давнішого оповідача.

– Дивні речі кажуть: не знаю тільки, чи вірити, буцімто (цур нашого місця!) до неї літає змій!..

– Змій! – аж скрикнули усі разом. – Від кого ж ти чув?

– Та ця чутка по всьому Вороніжі ходить. От і мірошник, певно, знає… Слухай, як тебе… дядьку? Опанасе? Чи то правда, що до молодої Большачихи змій літає? – сказав він, звертаючись до мірошника, що з самого прибуття козаків ні разу не встряв до розмови і похмуро топтався коло своєї справи.

– Скоро, небоже, постарієшся, як усе знатимеш! – суворо відповів запорошений мірошник.