Розділ 6 „Лісова прогулянка“

Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.

— Що будемо робити, бароне?

— Все залежить від кількості розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, слід негайно відходити вглиб лісу, аби вони не обійшли нас з флангів.

— На жаль, проблема не лише в цьому, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною швидко паралізувати б усіх розбійників. Однак їх прикриває досить сильний чаклун. Можна спробувати зруйнувати його захист потужним маґічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.

— То що ви пропонуєте? — спохмурнівши, запитав Штепан.

— Найперше треба все розвідати. Та це завдання не для людини.

— А для кого?

Замість відповіді я гукнув Леопольда.

— Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — почувся біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я почуваюся, чи не хочу пити, чи не болить мені хвіст, на якого, до речі, ти наступив…

— Не розслабляйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми досі в небезпеці, — я погладив Леопольда і, склавши долоню „човником“, налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується чаклун, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з’ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в змозі провести розвідку. Наша доля у твоїх руках… певніше, в лапах. Допоможеш нам?

— Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?

— Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти побачиш усе, що нам треба. Згоден?

— Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.

„Будь обережний, котику, але нічого не бійся, — подумки звернулася до нього Інна. — Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо“.

— Отже, вперед! — сказав я.

Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся через дорогу і стрілою зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-чаклун невдовзі розгадає цей маневр і впритул візьметься до кота. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.

Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали слідкувати за стрілами, і в результаті ще один з наших був поранений — на щастя, не смертельно, в плече.

Супротивник, врешті, почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар’єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енерґії, яку чаклун негайно поглинув. Ворог володів колосальними ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає рішучіших заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана…

„Мабуть, побоюється, що ми можемо відбити удар і спрямувати всю енерґію проти нього, — припустила Інна. — Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. Тим-то й небезпечний поєдинок голих сил. А цей чаклун, при всій своїй могутності, не дуже вправний і не зовсім впевнений у собі“.

„Ти так гадаєш?“