Розділ 5 Аґріс

„Ну… гаразд. Нечисть, то нечисть, — неохоче поступився я. (Інна мала рацію: слово „нечисть“ мене бентежило. За моєю лоґікою, визнати Чорного Емісара та йому подібних істот не просто лихими, ворожими людям створіннями, а пекельними вилупками, означало визнати існування диявола, а отже, й Бога; я ж у душі залишався людиною невіруючою… в усякому разі, не реліґійною.) — Так от. Тепер я вважаю, що у Метра були вагомі підстави помістити нас у замкнений світ Контр-Основи, де ми могли вільно розвивати свої здібності, не ризикуючи натрапити на всіляку нечисть“.

„А тут вона аж кишить“.

„Отож-бо. За цих обставин наші неконтрольовані чаклунські здібності стають ще небезпечнішими. Не візьмусь передбачити, як це може вплинути на тутешню напружену ситуацію, та підозрюю, що не найкращим чином. А якщо Штепан не помилився в своїх здогадах, і Чорний Емісар з’явився не випадково, а через нас, то виходить, що з перших же кроків на Аґрісі ми привернули до себе увагу нечисті“.

„Цікаво, чому?“

„Хтозна. Може, тому що ми наразі ненавчені чаклуни і з нами легко впоратися. Очевидячки, ці злі сили, хай якої природи вони не були, вважають нас потенційними ворогами і не хочуть, аби ми опанували свою могутність і влилися в лави Інквізиції… Втім, це тільки припущення, однак я боюся, що воно дуже близьке до істини. Так чи інакше, а Метр знав, що робив, коли запрограмував Леопольда перенести нас на Ланс-Оелі“.

„А ми були такі дурні й нетерплячі, що втекли звідти, — резюмувала Інна. — З райських кущів у самісіньке пекло. Адам та Єва втратили місце в Едемі з необачності, вони навіть і гадки не мали, що їх чекає така страшна кара. Ми ж з тобою покинули наш Едем з власної волі — хоча, звісно, не здогадувалися, що потрапимо до пекла… Ти пропонуєш повернутися?“

„З допомогою Леопольда? Ні, красно дякую! Краще пошукаємо інквізиторів. Після всього почутого від барона я вже схиляюся до думки, що у них і так клопотів вистачає, і для повного щастя їм бракувало тільки двох чаклунів-недоуків. Найпевніше, вони просто повернуть нас на Ланс-Оелі. Можливо, вище керівництво Інквізиції від самого початку знало про нас і вважало, що все йде нормально. А може, так було задумано давно: в ці скрутні часи використовувати Контр-Основу як дитячий садок для юних чаклунів“.

„Якщо навіть так, — зауважила Інна, — то нас все одно не можна звинуватити в тому, що ми виявилися неслухняними і невдячними вихованцями. І Метр, і Ференц Карой, і решта, хто мав стосунок до цього задуму, самі винні. Треба було відразу все пояснити, дати змогу попрощатися з рідними… Словом, Владику, не журись. Ми не даремно здійснимо цю подорож. Хоч там як, а ми доб’ємося свого і змусимо цих добродіїв улаштувати нам зустріч з батьками, чи, в крайньому разі, передати їм від нас звістку“.

„Певна річ“, — погодився я.

„І між іншим, — додала Інна. — Нарешті я зрозуміла, чому так склалося, що на Гранях усі знають про Основу, а на Землі майже ніхто не чув про Грані“.

„І чому?“

„Річ в особливому статусі Основи. Втім, ми й раніше знали, що вона злютовує весь Кристал, однак у світлі розповіді Штепана цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити світ людський, теж про це знають. А тому стає зрозуміло, чому контакти Землі з рештою світу зведені до мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Але якщо мешканцям Граней можна сказати: „Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу“, — то стосовно до наших „земляків“ це був би чистісінький садизм: „Атож, у Всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поруч, і потрапити туди неважко. Але для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо контролювати орди нечисті, котрі прагнуть потрапити на Землю…“ Аргумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті. За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, порівняно з яким усі світові й реґіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує іншого: через природну ізольованість Основи кількість „землян“, яким вдалося побувати на Гранях, мізерна, і їхні розповіді про інші світи ніхто всерйоз не сприймає. Гадаю, обидва пояснення справедливі — і очевидцям мало хто вірить, і Інквізиція робить усе від неї залежне, аби їх було якомога менше“.

„А чому би тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані? — спитав я. — Чому це не зробили давно?“

„Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації. Технолоґічної цивілізації! Ніде на Гранях така цивілізація не могла б розвинутися, і якби Основа була незаселена, уявлення людства про світобудову було б неповне, однобоке…“

Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших володарів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі правителі. Ніхто з них не ризикнув проігнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Сюзерен Штепана, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара загін з півсотні людей, ще й дозволив тим васалам, яким не сиділось на місці, стати на тимчасову службу до ліонської армії — але за умови, що ця служба буде пов’язана тільки з охороною трактового шляху. Барон і його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців із Загір’я.

Позаяк ми теж прямували до Альбіни, столиці Ліону, Штепан люб’язно запропонував їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати до товариства, але, судячи з останніх подій, ми могли виявитись надто небезпечними супутниками для тих, хто погодиться скласти нам компанію в дорозі. Коли Інна виклала баронові ці міркування, він відповів:

— Я й мої люди не з боязких, мадам, і ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов’язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.

— Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки зрозумійте нас правильно, ми навіть не припускаємо, що вас чи ваших людей може злякати небезпека. Просто не хочемо, аби через нас постраждали інші люди.

— Я все розумію, монсеньйоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю: вважаю за свій обов’язок допомогти вам.

— Ви дуже люб’язні, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтесь вирушати?