Розділ 5 Аґріс

— Ні, я досі так вважаю.

— Тоді я не втямлю…

— А тут і тямити нічого. Програма програмою, але щоб виконати її, кіт повинен мати певні чаклунські здібності. Хіба ні?

— Ну… Мабуть, так, — змушений був погодитись я.

— От тобі й відповідь, — сказала Інна. — Кіт не усвідомлює своїх можливостей, та для нас це не проблема. Ми звернемося до його підсвідомості і змусимо робити те, що нам потрібно. Гадаю, це вдасться. Принаймі, спробувати не завадить. Якщо діяти обережно, нічого лихого не станеться.

— І який оберемо спосіб? Часом, не „колодязь“?

— Звісно, його. Навряд чи Леопольд спроможеться на щось складніше… Та й нам це поки не до снаги. Отож лишається „колодязь“.

Я зіщулився, згадавши нашу моторошну подорож з Землі на Ланс-Оелі. Читаючи посібник з міжпросторового сполучення, ми переконалися, що кіт переніс нас у Кер-Маґні саме „колодязем“ — ця назва дуже вдало характеризувала наші тодішні відчуття. Об’єктивно „колодязь“ не найшвидший з усіх способів переміщення між Гранями, проте в суб’єктивному сприйнятті мандрівника його „падіння“ триває лічені хвилини. (Коли ми з Інною прочитали про це, то спершу злякалися, що пробули в „колодязі“ бозна-скільки часу. Але згодом зробили підрахунки і трохи заспокоїлися: завдяки тому, що Земля і Ланс-Оелі перебували на одній осі симетрії Кристалу, наша подорож тривала не дуже довго — днів десять-п’ятнадцять.)

— Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв’язуватися з Леопольдом.

— Я теж не радію, — сказала Інна. — Але у нас справді нема іншого виходу. Доведеться ризикнути…

Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також твердий намір будь-що здійснити його. Лишалось тільки сподіватись, що Леопольд після того, як переніс нас у Ланс-Оелі й виконав таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.

Спочатку ми планували повернутися на Землю, однак згодом, хоч як цього й хотілося, довелося передумати. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, і навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А перспектива давати в газети оголошення на зразок: „Ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і хазяї кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакту з керівництвом Інквізиції“, — нас абсолютно не влаштовувала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас загиблими чи зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані, де маґія — цілком звичне явище і де про Інквізицію знають усі, від старого до малого.

Кінцевою метою спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не прилягала до Контр-Основи, однак її зоряне небо було схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати як орієнтири. По-друге, відповідно до наших розрахунків, подорож до Аґріса мала тривати не більше трьох тижнів. А по-третє, Аґріс — досить цивілізований світ, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому „всього лиш“ за місяць можна дістатися до Грані Лемос, де, за твердженням „Реєстру“, було найближче командорство Інквізиції.

Між іншим, зауважу, що ми цілих п’ять днів перебирали різні Грані, бракуючи їх одну за одною, аж поки не натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна розміщені майже поряд, за якихось п’ятсот кілометрів одне від одного. Це було дуже важливо, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з „колодязя“ — її широта й довгота повинні відповідати нашим на Ланс-Оелі.

Наступного дня за сніданком я звелів Суальді спакувати нам речі на дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривалою буде подорож. На перше запитання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, кілька місяців, а може, вже завтра й повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.

Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління ґрафством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми достойним і мудрим чоловіком).

О, і ще одне! Я зважив, що, вирушаючи в далеку путь, варто взяти з собою справжню бойову зброю. У моїй спальні висіла придворна шпага, яку я іноді чіпляв собі до пояса і красувався перед підданими Але вона явно не годилася для подорожі. Отож, у пошуках чогось кращого, я і Шако спустилися у зброярню, розміщену в підземеллі будинку.

Там зберігалося багато мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи принаймні мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатен підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку. А тому носити вогнепальну зброю було надто ризиковано.

Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви були оздоблені скромно, але майстерно і з неабияким смаком.

— Краще не треба, пане ґрафе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.