Розділ 3 Кер-Маґні

— На півдні нема таких лісів.

— Зате є такі степи. Втім, я пев… — Інна змовкла на півслові й швидко повернулася до дверей.

„Поблизу хтось є, — сказала вона подумки. — Він прямує до нас“.

„Це людина“, — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто відчув, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а…

„Двоє людей“, — уточнила Інна.

„Атож, двоє. Одне з них — дитина“.

„Певніше, підліток… Але ж чудасія, Владику! Далебі, не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари“.

„Можливо, це Леопольд, — припустив я. — Іншого пояснення не бачу“.

„Але навіщо він це зробив?“

„Хтозна. Шляхи котів незбагненні“.

„Особливо балакучих котів, — з цими словами Інна відійшла від вікна. — Люди вже поруч… Ой! Я ж не одягнена“.

„Невелика біда, — відповів я. — Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню“.

(Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку.) „Гадаю, досить пристойно“.

„Атож, непогано, — погодилась Інна. — Просто я судила по тобі“. — І вона передала моє зображення.

„Хай йому чорт! — вилаявся я. — Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути… Ага!“

Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.

„Роги у спальні! — подумки розсміялась Інна. — Дуже символічно!“

„На що ти натякаєш?“

Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.

„Ну-ну, тільки спробуй!“ (У правій руці мене-рогоносця з’явилася „кішка-семихвістка“[6], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)