Розділ «Частина друга ПОСЛІДОВНИКИ»

— Ну от! Тепер уже ти заговорила про кохання, — сказав він з гіркотою. — Кілька хвилин тому ти й чути про це не хотіла, а коли припекло… Що ж це виходить — мені дозволено кохати тебе тільки тоді, коли це тобі вигідно?

— Я зовсім не це мала на увазі, Кейте. Я лише хотіла сказати…

— Знаю, що ти хотіла сказати. Глибина і щирість почуттів визначають ступінь довіри до людини. Але в такому разі довіра має бути взаємною… як, власне, й почуття. Не будемо чіпати кохання, візьмемо нашу дружбу — сподіваюсь, принаймні вона взаємна. Отже, ти маєш довіряти мені так само, як і я тобі. Ти вимагаєш від мене цілковитої довіри, а раз так, то… — Кейт на мить замовк, збираючись на рішучості. — Покажи, наскільки ти сама довіряєш мені. Для початку, чи можеш сказати чисту правду про себе: хто ти і звідки?

Кейтова логіка була бездоганна. Маріка навіть розгубилася. І від розгубленості бовкнула перше, що спало їй на думку:

— А чому це я маю починати? Почни ти. Зрештою, ти ж чоловік.

Кейт зміряв її довгим поглядом.

— По-перше, — повільно мовив він, — я вже почав. Тепер твоя черга. А по-друге, ти знаєш, хто я і звідки, де живу, де народився, де навчався, хто мої батьки… Ну то що?

Маріка мовчала. Вона й далі не могла знайти найменшої вади в Кейтових арґументах. Звісно, можна було б заперечити, що він знає (або ж здогадується) про такі речі, про які звичайна людина знати ніяк не може. Але Кейт уже ясно дав їй зрозуміти, що він не зовсім звичайна людина.

Так і не дочекавшись відповіді, Кейт підвівся з канапи і знову підійшов до дзеркала. Пальцями правої руки він у потрібному місці доторкнувся до зовнішнього боку рами, почулося тихе клацання потайного замка, і дзеркало відхилилося.

Затамувавши подих, Маріка стежила за Кейтовими діями. А він, навіть не озирнувшись, дістав із кишені маленький ліхтарик, увімкнув його і ввійшов досередини. Незабаром почулися його обережні кроки по сходах, потім — скрипіння дверей на старих, погано змащених завісах.

Маріці дуже хотілося знати, що він замислив. Її так і поривало піти слідом за ним, проте вона стрималася. Маріка розуміла, що саме на це Кейт розраховує, і не збиралася підігравати йому. Вона твердо вирішила, що не рушить з місця і спокійно чекатиме на його повернення.

Спокійно чекати їй не вдалося, вона вся була на нервах і ледве змогла всидіти протягом тих двох чи трьох хвилин, поки Кейт знаходився в підземеллі. Та врешті він повернувся, зачинив за собою дзеркальні двері, старанно обтрусив від пилу свій дорогий костюм і лише тоді заговорив до Маріки:

— Мабуть, мені краще піти. Шкода, що наша розмова не склалася. Ти не дуже сердишся на мене?

— Ні, — трохи подумавши, відповіла Маріка. — Я не серджуся, просто… просто я ошелешена.

— Розумію, — сказав Кейт. — Тобі потрібен час на роздуми. День, два, три — скільки знадобиться. До речі, запрошення моїх батьків залишається в силі. Так само, як і моє запрошення до відвертості.

Кейт рушив до виходу. Маріка не стала його зупиняти, лише проводжала розгубленим і стривоженим поглядом.

Біля самих дверей Кейт затримався.

— І ще раз прошу тебе, Маріко, — промовив він, — будь обережна. У цьому світі не можна довіряти стороннім людям… — А після короткої паузи додав: — Мені можна. Я не сторонній.

Розділ 9

Миль за десять від замку Кейт стишив ходу свого „яґуара“, підшукав зручне для зупинки місце, з’їхав на узбіччя і заглушив двигун. Переконавшись, що ні попереду, ні позаду на дорозі немає інших машин, він видобув з правої кишені якийсь прямокутний предмет, за розмірами трохи більший від сигаретної пачки. Цей предмет називався детектором. Він мав крихітний дисплей, який наразі висвітлював число „16“.