Розділ «Частина друга ПОСЛІДОВНИКИ»

— До речі, ти знаєш, що це дзеркало насправді є потайними дверима?

Від несподіванки Марічине серце закалатало, а погляд розгублено забігав по кімнаті.

— Ну… я… Так, знаю. А що?

— З цим пов’язана одна дуже цікава й загадкова історія. — Кейт відкинув поли свого піджака, сунув руки в кишені штанів і підійшов до вікна. — Це сталося порівняно недавно, якихось тридцять вісім років тому. Тоді ні з того ні з сього, без будь-яких видимих причин обвалилася ділянка стіни в бібліотеці, і люди, що збіглися на гуркіт, виявили вхід до підземелля, про існування якого доти ніхто не знав. Цей хід закінчувався невеликим приміщенням, де не було нічого гідного уваги, крім викладеного різнобарвними каменями чудернацького візерунку на одній зі стін. Запрошені сером Генрі фахівці так і не змогли встановити призначення цієї схованки та візерунку на стіні… Гм… Власне, вони й не мали досить часу на дослідження. Невдовзі сер Генрі відмовився від їхніх послуг і сам став вивчати родинний артефакт. Та аж так захопився, що часом тут ночував і навіть переніс сюди канапу. — З цими словами Кейт спрямував погляд на ту саму канапу, де три десятиріччя тому за тутешнім часом була зачата Маріку. — А втім, навіщо я тобі розповідаю? Ти ж бо й сама все знаєш.

Приголомшена Маріка дивилася на Кейта широко розплющеними очима. Вона збагнула, що не дихає лише тоді, коли їй запаморочилось у голові. Судомно видихнувши, вона жадібно вдихнула свіже повітря й закашлялася.

— Що… На що ти натякаєш?

Кейт підійшов до канапи й присів на неї. Тільки зараз Маріка помітила, що він лише прикидається спокійним та незворушним, а насправді добряче наляканий. Так само, як і вона…

— Благаю тебе, Маріко, будь обережна, — сказав Кейт, і в голосі його дійсно вчувалося благання. — Твоя легенда білими нитками шита. У Нові-Саді немає вулиці, де буцімто мешкають твої дідусь із бабусею, а в консульському відділі посольства Сербії нічого не чули ні про яку Маріку Мишкович. Місцевій поліції про це відомо, але там воліють заплющувати очі на твій нелеґальний статус, бо тобі протегує сер Генрі — вельми шанований член суспільства. Тому, якщо ти не надто світитимешся, проблем з владою в тебе не виникне. Однак є й інші люди… — Кейт замовк, не скінчивши своєї думки.

— Що за люди? — схвильовано спитала Маріка, її голос зрадливо тремтів.

Кейт мовчав довго, і вона вже вирішила, що він не відповість.

Проте Кейт відповів. Він заговорив тихо, майже пошепки, ніби боявся, що їх можуть підслухати:

— Ці люди хочуть знати, звідки ти така взялася. Це дуже допитливі люди. І дуже впливові. Вони ще не знають, де твоя батьківщина, але скоро можуть з’ясувати. Це не пуста погроза — це констатація факту.

Після деяких вагань Маріка сіла поруч із Кейтом. Вона вчинила так через те, що ноги тримали її не дуже впевнено, а в усьому тілі відчувалася слабкість. Їй було страшно. І зовсім не тому, що її історія з вигаданими родичами в сербському Нові-Саді виявилася такою вразливою. Маріка розуміла, що рано чи пізно чиновники імміґраційної служби зацікавляться нею, і їх не задовольнить та нехитра казочка, яку сер Генрі згодував своїм знайомим, включно з начальником місцевої поліції. Але представників закону вона не боялася: зрештою, замість старої казочки завжди можна вигадати нову. Та й що, власне, їй можуть зробити? Аж нічого! У крайньому разі доведеться поморочитися з отримання дозволу на проживання, а тим часом сер Генрі офіційно вдочерить її. До речі, він уже захопився цією ідеєю.

А от досить прозорий натяк Кейта на події тридцятирічної давнини не на жарт перелякав Маріку. Надто вже близько він підібрався до правди — до тієї правди, яка навіть у кошмарному сні не приверзеться жодному поліцейському…

І ще згадка про якихось інших людей. Дуже впливових і дуже допитливих — небезпечне поєднання. „Звідки ти така взялася…“ Саме що така. Маріка вловила цей, здавалося б незначний, нюанс у поставленому питанні: не просто „звідки ти“, а „звідки ти така“…

Кейт сидів, опустивши погляд, і уникав дивитися на Маріку.

— Розкажи мені про цих людей, — трохи заспокоївшись, попросила вона. — Хто вони? Що їм від мене треба?

— Я… не можу… — глухо відповів Кейт, і далі дивлячись собі під ноги. — Не можу сказати…

— Чому? Невже не довіряєш мені? — Маріка поклала руку йому на плече і з притиском мовила: — Якщо ти справді кохаєш мене, то мусиш мені довіряти.

Кейт нарешті підвів голову, гостро поглянув на неї й сумовито посміхнувся.