Розділ «Частина друга ПОСЛІДОВНИКИ»

Вона познайомилася з Кейтом близько року тому, під час його чи то третіх, чи то четвертих відвідин Норвіка. Він був старшим братом Джейн, Алісиної подруги (можливо, вже колишньої подруги, бо три місяці тому вони остаточно розсварились і відтоді більше не спілкувалися). За фахом Кейт був істориком, готувася до здобуття ступеня доктора філософії і спеціалізувався на Шотландії часів Реформації. Тому Джейн познайомила його з сером Генрі МакАлістером, у чиєму родинному архіві зберігались унікальні документи тієї доби. Проте після знайомства з Марікою, Кейтів інтерес до Норвіка перестав носити суто академічний характер. Він часто приїздив сюди, сподіваючись знову побачити її, і хоч це йому вдавалося вкрай рідко, Кейт не мав наміру відступати. Він швидко здобув прихильність сера Генрі, налагодив дружні стосунки з Алісою і став бажаним гостем у домі МакАлістерів. А чотири тутешні місяці тому, коли Маріка з братової згоди оселилася в Норвіку, його наполегливість зрештою було винагороджено.

Тепер Маріка ніяк не могла уникнути зустрічей з Кейтом. Та й, чесно кажучи, не хотіла їх уникати. Їй подобалось його товариство, з ним було приємно спілкуватися, вона почувала задоволення навіть від самої Кейтової присутності, і що далі, то дужче її вабило до нього. Останнім часом Маріка почала розуміти, що колишні братові підозри, попри її щиру впевненість у їхній безпідставності, так були справедливими. Вона відмовлялася виходити за Флавіана не лише через свої стосунки з Алісою; на те були й вагоміші причини. Мало не з першої їх зустрічі Кейт припав їй до душі, і поступово Маріка, сама про це не здогадуючись, закохалася в нього…

Кейт відпустив Марічину руку й підійшов до дверей бібліотеки, які вона ще не встигла замкнути.

— Коридор не найкраще місце для таких розмов, — сказав він, відчиняючи двері. — А я ще й змерз, поки чекав тебе. Поговорімо тут, згода?

Після секундних вагань Маріка ствердно кивнула. Вона миттю збагнула, що Кейт припустився тактичної помилки, вирішивши продовжити розмову віч-на-віч. І взагалі, йому варто було передати запрошення від батьків у присутності Аліси — вона підтримала б його не лише з ввічливості, а ще й тому, що почувала до нього симпатію. Тоді Маріці було б ще важче відмовитися.

Ввійшовши разом з нею до бібліотеки, Кейт підступив до письмового стола, взяв з телефону слухавку, розвернув її й поклав на важіль так, як він й мусила лежати. Він зробив це без роздумів, майже автоматично, як людина, що звикла до порядку і не любить, коли щось знаходиться не на своєму місці.

Маріка раптом відчула занепокоєння. Лише зараз їй спало на думку, що з дозволу сера Генрі Кейт часто бував у бібліотеці, вивчаючи старовинні книжки та рукописи, і цілком міг зняти зліпок з ключа, а потім виготовити дублікат. Тоді цілком можливо, що він, не докликавшись її, сам відімкнув двері й виявив, що всередині нікого немає… Хоча, в такому разі, навіщо йому було й далі чекати біля порожньої бібліотеки?…

— Я не розумію тебе, Маріко, — першим заговорив Кейт, запитливо дивлячись на неї. — Що такого неприйнятного ти знайшла в цьому запрошенні?

— А хіба не ясно? Ти ж чудово знаєш, як приймуть мене твої батьки. Вони поставляться до мене не як до твого друга, а як до твоєї дівчини. Я не хочу потрапити в таке незручне становище.

— Про це не турбуйся. Ніякої незручності не буде. Коли я розповідав батькам про тебе, про наші стосунки, то нічого не перебільшував і не видавав бажане за дійсне. Вони знають, що я кохаю тебе. Але знають і про те, що для тебе я просто друг.

Кейт сказав це прямо, відверто, без викрутасів. Він уже не вперше говорив їй про своє кохання, і щоразу Маріка відчувала якусь солодку муку, коли чула від нього це слово. Вона відвернулася й закусила губу, щоб стримати мимовільний стогін.

Кейт підійшов до неї зі спини й несміливо доторкнувся до її плеча.

— Маріко, люба, скажи: чим я тебе не влаштовую? Чого мені бракує?

„Трохи рішучості,“ — мало не у відчаї подумала вона. — „Якщо зараз ти обнімеш мене, я не зможу… не захочу опиратися…“

Ще кілька секунд Маріка стояла непорушно, побоюючись (і водночас сподіваючись), що він таки спробує обійняти її. Потім скинула Кейтову руку зі свого плеча й повернулася до нього.

— Ну, годі вже! Досить цих балачок, — з усією можливою твердістю мовила вона. — На жаль, я не можу прийняти запрошення твоїх батьків. Перепроси їх за мене і… І все! Більше я не хочу про це чути.

Він зітхнув і потупив очі.

— Шкода, дуже шкода. Я так хотів, щоб ти зустрілася з ними. Особливо з батьком. Тоді б він зрозумів, що ти найгарніша, наймиліша, найчарівніша, най…

— Припини, Кейте! — майже крикнула Маріка. — Годі, я сказала!

Кейт підвів очі, пильно поглянув на неї, відтак неквапом пройшов у дальній кінець бібліотеки. Зупинившись перед дзеркалом, він зо хвилю мовчки дивився в нього, потім повернувся до Маріки і раптом запитав: