Розділ «Частина перша КОНОРИ»

Нарешті Флавіана пройняло, і він благоговійно прошепотів:

— Зала Дванадцяти!…

У Залі перебувало одинадцятеро осіб — сім чоловіків і чотири жінки, — віком від сорока до вісімдесяти років. При появі Стена з Флавіаном вони стояли біля вікон, розділившись на три групи й перед тим щось жваво обговорювали. Та коли портал запрацював, усі розмови припинились, і погляди одинадцяти пар очей з цікавістю звернулися на новоприбулих.

Флавіан поступово оговтувався. І тут він виявив, що чотирьох присутніх добре знає, а ще з двома йому кілька разів випадало зустрічатися.

Чоловік років шістдесяти п’яти, безусий і безбородий, але з пишною сивою чуприною, що надавала йому величного вигляду, відокремився від однієї з груп, підійшов до Стена та Флавіана і, звертаючись до останнього, заговорив серйозно й урочисто:

— Флавіане, королю Ібрії! Вища Рада Братства Конорів вітає тебе в своєму колі. Як Голова Ради, я офіційно запрошую тебе взяти участь у наших зборах. — Він зробив паузу й доброзичливо всміхнувся. — Нам так не терпілося зустрітися з тобою, що всі дванадцятеро прибули навіть раніше призначеного часу.

Через потрясіння Флавіан не додумався відповісти на привітання, зате продемонстрував, що ще не розучився рахувати. Після короткої заминки він не дуже впевнено мовив:

— Я бачу лише одинадцятьох. Де ж дванадцятий?

Стен здивовано глянув на нього.

— А ти ще не здогадався? Дванадцятий — це я.

Розділ 5

— Я не поїду до Златовара, — впевнено сказала Маріка. — Якщо братові закортить упіймати облизня на виборах імператора, то нехай сам мандрує через пів Імперії. А я не збираюся його супроводжувати.

У кімнаті їх було троє: сама Маріка, сер Генрі МакАлістер та леді Аліса Монтґомері — симпатична чорноволоса дівчина двадцяти трьох років. Вона була єдиною спадкоємицею сера Генрі, єдиною донькою єдиного сина його покійної сестри Елеонори. Таким чином, Аліса доводилася серові Генрі двоюрідною онукою, проте ніколи не називала його дідом — лише дядьком. Вона перебралася до Шотландії два з половиною роки тому, коли її батьки загинули в автомобільній аварії, і невдовзі стала другою, після самого сера Генрі, людиною в цьому світі, посвяченою в Марічину таємницю.

На початку цього року Аліса продовжила свою освіту, перервану смертю батьків, тепер навчалася в Університеті Единбурґа, але й далі мешкала в дядьковому замку і щодня, крім суботи та неділі, накручувала на своєму новенькому „ровері“ по шістдесят миль, коли їхала зранку на лекції, а по обіді поверталася до Норвіка. Певна річ, такі поїздки не кращим чином позначалися на її навчанні, однак Аліса цим не дуже переймалася. Вона ще не знала, чого хоче від життя, а університетську освіту розглядала як один з атрибутів сучасної жінки і вдале доповнення до її титулу леді та солідного капіталу, успадкованого від матері.

В Аліси було дві вагомі підстави залишатися в Норвіку, а не винаймати житло в Единбурзі. З таких самих міркувань і Маріка не бажала вирушати в тривалу подорож до далекого Златовара. Одна з цих причин, найголовніша, полягала в тому, що вже кілька років сер Генрі страждав на смертельну хворобу — рак легенів, неоперабельний через численні метастази. Лише завдяки Марічиній допомозі він досі залишався живий і навіть, на загальний подив лікарів, перебував у більш-менш нормальній формі…

Маріка мала свіжий і відпочилий вигляд. Після зустрічі з батьком і вже звичних (але, з погляду традиційної медицини, знахарських) лікувальних процедур вона проспала шість годин перед вечерею, чого для неї виявилося цілком достатньо. А після вечері вони усамітнилися втрьох у затишній вітальні сера Генрі, і Маріка знову, тепер уже для Аліси, повторила з додатковими подробицями розповідь про смерть імператора Михайла та про суперечливі плани свого брата, який і сам гаразд не знав, що йому робити.

Сер Генрі прокашлявся і сказав:

— Я, доню, в цьому питанні особа зацікавлена і, звичайно ж, не хочу надовго розлучатися з тобою. Але з іншого боку, тобі слід гарненько подумати, чи варто через якихось три або чотири тижні псувати стосунки зі Стеніславом.

— Наші стосунки не зіпсуються, — заперечила Маріка. — Ми часто сперечаємося, іноді навіть сваримося, але потім завжди миримось, і зазвичай він поступається мені. Стен не може довго сердитись на мене.

— Воно й зрозуміло, — з усмішкою озвалася Аліса. У неї було приємне мелодійне контральто, що викликало захват і заздрість у Маріки, якій не дуже подобався власний, аж надто дзвінкий, навіть трохи писклявий голос, дарма що його називали янгольським. — На тебе просто неможливо сердитися.