Розділ «Частина перша КОНОРИ»

— Розумієш, Флавіане, — обережно заговорив Стен, — віднедавна в Маріки з’явився пунктик з приводу шлюбів між Конорами. Вона твердить, що ми самі ж собі шкодимо, нехтуючи заповіддю предків не одружуватися з представниками нашого роду. І знаєш, у певному сенсі вона має рацію. Сам подумай: через сто років після смерті Конора-пращура на світі було півтори сотні його нащадків, ще через сто років нас стало близько тисячі, а за останні сімдесят наша чисельність зросла лише втричі. Тепер чоловіки-Конори надають перевагу жінкам з Конорів, і, як наслідок…

Флавіан з такою силою поставив келиха, що мало не відбив у нього денце. Вино розплескалося по столу, а на рукаві світло-синього королівського камзолу розпливлося кілька червоних плям.

— Коротше, Стеніславе, — жорстко промовив він. — Одержавши звістку про Михайлову смерть, ти вирішив притримати Маріку. Так, про всяк випадок. Ану ж тобі вдасться зібрати потрібні голоси, пообіцявши одним князям сестрину руку, а інших спокусивши тим, що їхні дочки можуть стати імператрицями.

Стен пирхнув.

— Не верзи дурниць! Ти сам чудово розумієш, що це маячня. Я не менше, ніж ти, роздратований Марічиною впертістю. Але певен, що це несерйозно. Зачекай трохи, і все владнається.

— Зачекай, кажеш? — похмуро перепитав Флавіан. — Скільки ще чекати? Я й так довго чекав. Мені вже двадцять, а я… — Він рвучко підвівся. — Ні, годі чекати! Пора покласти цьому край. — З цими словами він кинувся до дверей.

Стенові знадобилося кілька секунд, щоб збагнути Флавіанів намір. За цей час молодий король встиг відчинити двері й вибіг з кабінету. Стен швидко подався за ним.

Покої господаря й господині замку, в яких мешкали Стен та Маріка, призначалися для подружжя, тому сполучалися між собою дверима через вітальні. Флавіан знав про це і тепер прямував до Маріки, щоб посеред ночі зажадати від неї пояснень.

Стен наздогнав його запізно — вже на порозі сестриної спальні. Там горіла свічка, і Стен з полегшенням переконався, що Маріка в ліжку сама. Поклавши руку Флавіанові на плече, він пошепки сказав:

— Зачекай до ранку, добре? Якщо зараз ти розбудиш її, вона буде зла, як сто чортів.

— Тим краще, — також пошепки, але твердо заперечив Флавіан. — Принаймні вона буде щирою. — І рушив до ліжка.

Стен лише приречено зітхнув, змирившись із неминучим, і замкнув двері спальні на засув, щоб перекрити шлях покоївці на той випадок, коли сестра, прокинувшись, влаштує скандал.

Тим часом Флавіан схилився над Марікою й легенько торкнувся її вкритого плеча. Потім натиснув дужче, нерозбірливо вилаявся й різко зірвав з неї ковдру.

Думка про те, що Флавіан з’їхав з глузду, не встигла сформуватись у Стеновій голові. Наступної миті він у відчаї застогнав, побачивши замість Маріки в ліжку опудало з подушок та лялькової голови.

„Ну ось,“ — сумовито подумав він. — „Цього я й боявся.“

А Флавіан схопив голову за розкішне золотаве волосся і, метеляючи нею, істерично захихотів.

— Кажеш, заповідь предків?… Гарна заповідь!… Стеніславе, друзяко, твоя цнотлива сестричка має тебе за дурня… І мене також… Нас обох!…

Він люто пожбурив лялькову голову в куток, тут-таки вгамувався, сів на край ліжка й затулив обличчя руками.

Стен на хвилю вийшов зі спальні й зазирнув до кімнати покоївки. Дівчини там не було, а її ліжко залишалося застеленим.

„Шльондра!“ — подумки вилаявся він. — „Сама гуляє, ще й Маріку, либонь, покриває. Ох і задам же я їй!…“