Розділ «Частина перша КОНОРИ»

А Маріка перебувала в крихітній комірчині без вікон, на невідомій відстані від Мишковича і в невідомому кінці світу. А вірніше — в невизначеному. Звичні уявлення про відстань та напрямок наразі втратили будь-який сенс. Навіть час переставав бути абсолютом — тож недаремно годинник у кабінеті мав дві пари стрілок, що йшли з різною швидкістю.

За Марічиною спиною сяяла золотом арка. Переконавшись, що в комірчині більше нікого немає, вона видобула з сумочки маленьку світлову кулю, запалила її, після чого деактивувала обидва портали. Сяйво зникло, туман під аркою миттю розсіявся. На стіні з’явився візерунок з безлічі різнобарвних каменів — але не такий, як у кабінеті.

Останні маніпуляції викликали збурення магічних сил, від чого світильник у Марічиній руці заблимав, а потім і зовсім згас. Проте ненадовго — за секунду Маріка повернула світло.

„І все ж,“ — подумала вона, — „тут краще користуватися електричним ліхтарем.“

Ця думка виникала в неї щоразу, коли магічний світильник підводив її при проходженні порталу. Але оскільки викликана цим незручність була короткочасною, вона швидко забувала про своє рішення запастися ліхтарем.

Маріка підійшла до старезних дубових дверей у протилежній стіні комірчини і пильно прислухалася. Вона не відчула присутності людей нагорі, тому спокійно прочинила двері. Почулося тихе скрипіння завіс. „Треба знову змастити,“ — вирішила Маріка. Три роки тому, при її першій появі, вкриті багаторічною іржею завіси скрипіли так пронизливо, що їй аж позакладало вуха.

За дверима починалися круті кам’яні сходи. Маріка піднялася нагору і, задля зайвої остороги, оглянула крізь тоноване скло, яке з іншого боку було дзеркалом, просторе приміщення, залите розсіяним денним світлом, що проникало крізь напівзатулені шторами середньовічні стрілчасті вікна. Всі вони виходили на північ, і пряме сонячне проміння ніколи не потрапляло до цієї кімнати, де зберігалися безцінні старовинні книжки та картини з родинної колекції сера Генрі.

Остаточно переконавшись, що у фамільній бібліотеці нікого немає, Маріка відчинила замасковані під дзеркало дверцята і швиденько прослизнула досередини. Повернувши дзеркало на місце, вона подивилася на своє відображення, поправила зачіску, змахнула зі спідниці та жакетки кілька порошинок, після чого загасила свій світильник і впевнено попрямувала до дверей у коридор, на ходу виймаючи з сумочки ключа. Бібліотека була завжди замкнена, щоб сюди без дозволу не потикали носа сторонні відвідувачі. Сер Генрі не мав досить коштів на утримання свого родового замку і сім років тому був змушений відкрити його для туристів. Екскурсії приносили такий-сякий прибуток, а крім того, статус історичної пам’ятки давав певну податкову знижку.

Вийшовши з бібліотеки, Маріка мало не зіштовхнулася в коридорі з огрядним чоловіком середнього віку, вбраним у ліврею дворецького й картату шотландську спідницю (тобто, звичайно, кілт), з-під якої стирчали занадто худі для його комплекції й дуже волохаті ноги.

Побачивши Маріку, він приязно всміхнувся:

— Моє шанування, міс Мері.

— Добридень, Браєне, — кивнула Маріка. — Рада нашій зустрічі.

— Взаємно, міс. Ви давно приїхали?

— Ні, оце щойно. По дорозі зайшла до бібліотеки, щоб повернути книжку, яку брала з собою. А дядечко в себе?

— Так, міс, у себе, — відповів Браєн. — Сер Генрі дуже зрадіє вашим відвідинам. Він аж молодішає, коли ви приходите. Шкода, що ви буваєте в нас не щодня.

— Мені також шкода, — цілком щиро сказала Маріка.

Перекинувшись іще кількома ввічливими фразами, вони попрощалися, і Маріка рушила коридором до житлового крила замку. Дворецький дивився їй услід і думав про те, яка дивна дівчина ця міс Мері Мишкович. Запросто називає сера Генрі дядечком, хоча вона його родичка не ближче сьомого коліна і прибула звідкись здаля — чи то з Сербії, чи з Боснії, чи з Хорватії… коротше, з якоїсь Югославії. Вперше з’явилася тут понад п’ять років тому, ще зовсім дівчиськом, і відразу полонила серце старого барона. Втім, якраз в останньому нічого дивного немає, адже на той час сер Генрі взагалі був самотній, це вже згодом у нього оселилася двоюрідна онука, леді Аліса. Подив у Браєна викликали несподівані візити міс Мері — жодного разу він не бачив, як вона приїздить і як залишає замок; іноді в нього складалося враження, що вона користається якимсь потаємним підземним ходом, скажімо, в тій комірчині за дзеркалом у бібліотеці. А ще дивним було те, що за межами Норвіка, родового маєтку МакАлістерів, майже ніхто не чув про міс Мері. Вірніше, чули лише про те, що сера Генрі час від часу навідує небога-чужоземка, але нікому не було відомо, де вона мешкає, хто її батьки, навіть саму її бачили лічені рази, та й то разом з леді Алісою, коли дівчата вдвох вибиралися до сусіднього містечка, щоб пройтися по магазинах. У старі часи міс Мері неодмінно запідозрили б у відьомстві — проте зараз люди вже не вірять у чаклунів та відьом, шукають усьому раціональне пояснення…

Відчуваючи на собі доброзичливий і водночас трохи розгублений погляд дворецького, Маріка нишком усміхалася. Дякувати Спасителю, він не бачив її, коли вона вперше з’явилася тут у своєму звичайному вбранні. На щастя першим, з ким вона тоді зустрілася, був сам сер Генрі. І перше, що він сказав при їхній першій зустрічі… О, Маріка ніколи не забуде тих слів!…

Господар замку, сер Генрі МакАлістер, барон Норвіка, сидів за столом у своєму кабінеті й переглядав якісь папери. Це був старий сивий чоловік зі змарнілим лицем, яке, втім, ще зберігало сліди колишньої суворої краси. Коли двері відчинились і на порозі з’явилася Маріка, його сині очі миттю засяяли від радості, а зморшки на обличчі розгладилися.

— Вітаю, люба, — промовив він навдивовижу чистим голосом, позбавленим навіть натяку на старечу хрипоту. — Я так сподівався, що сьогодні ти прийдеш.