Розділ 1 Гра

Вийшов. Маленький, кругленький, заклопотаний. Начальник конструкторського бюро, кращий спеціаліст Інституту ТФ-зв’язку, де розроблялася таймфагова апаратура-система миттєвої передачі людей на космічні відстані.

Гнат зняв з голови контактор, постояв біля пульта, розмірковуючи про свої взаємини з людьми, котрі розуміли його більше, ніж він сам себе. Начальник бюро Кирило Травицький… людина, яка виростила з Гната конструктора-функціонала… яка ніколи не висловлювала невдоволення його нескінченними захопленнями, його примхами… волейболом. Хоча волейбол не захоплення, не примха, це життєво важлива потреба, без якої слово “спорт” позбавлене змісту. Як їх сполучити — роботу в інституті, що вимагає постійних занять, і великий спорт, що вимагає повної самовіддачі? Як поєднати непоєднуване?

— Проблема! — пробурмотів Гнат, ховаючи контактор у нішу під пультом.

“Сьогодні я і справді загальмований, не позначилося б це на грі. Треба розворушитись… як тоді, п’ять років тому…”

…Кроки стихли. Гнат розплющив очі і швидко рушив од дверей. Ступати було боляче, як босому по битому склу” але він пройшов порожнім коридором до таймфага медцентру Далекого Сходу, де Аларіка працювала лікарем-універсалом швидкої допомоги.

На станції не гаявся. Пряма лінія сполучення з Москвою була зайнята, і він вирішив таймфагуватися. на Марс, а звідти додому — так сильно кортіло втекти з цього проклятого місця! Одначе на другій ТФ-станції Марсу Гнат затримався майже на добу. Просто зі станції він пішов у гори, в один з найменш досліджених куточків Країни Огигу. Душевний біль вимагав виходу, якихось відчайдушних дій, і він у молодечому запалі подався на гребінь виступу Огигу, через дикі скелі, над прірвами і бескиддям.

На зовсім лисому вершечку однієї з гір він раптом упав на коліна й закричав. Повітря Марсу, повітря, створене’ тут людьми століття тому, озвалося гучним зітханням і довго шуміло, як океанський прибій, поки не вмовкла луна. Сонце зайшло за зламаний пруг обрію…

Назад він спускався шість годин…

Гнат опам’ятався, пройшовся кімнатою, злегка торкаючись пальцями шорстких голубих стін, гладенької поверхні апаратури сусідніх конструкторських комбайнів — співробітники лабораторії давно закінчили роботу, І комбайни на якийсь час осиротіли.

Пам’ять… Пам’ять — єдиний місток, що сполучає минуле із сучасним і майбутнім. Тендітний, нематеріальний місток, по якому можна йти лише в один бік — від минулого часу. Можливо, це й необхідно? Недаром хтось у давнину сказав: “Усе буде так, як має бути, навіть якщо буде інакше”. І все ж іноді смертельно хочеться вернутися назад, з усім своїм набутим досвідом, умінням, зробити все інакше, краще й правильніше….

Увечері наступного дня Гнат посадив швидколіт у парку біля центрального спортивного комплексу “Росія”, майже в центрі Москви. Багато світових чемпіонатів Землі та зустрічей збірних команд Сонячної системи з ігрових видів спорту проходило в залах і на майданчиках цього комплексу.

Гнат бігцем попростував алеєю до службового входу величної будівлі, дізнався в автоінформатора шифр приміщення, де тренувалися збірні Російських рівнин з волейболу, і за три хвилини з’явився в просторій кімнаті психо-масажу.

Кімната неначе без стелі — такою сильною була ілюзія голубого неба. Низькі, безформні крісла схожі на купки хмарок.

Його зустріли хором жартівливих зауважень і докорів. Гнат хутко роздягнувся, сів у вільне крісло й одразу відчув, як мимоволі напружилися м’язи тіла, почастішало, дихання. А втім, звичайна “передстартова лихоманка”, чи, як споконвіку кажуть спортсмени всіх рангів, — “мандраж”.

— Точний, як бог часу, — похвалив його Івар Гладишев, показуючи великий палець. — Я засперечався, що ти прийдеш останнім, і виграв.

— Що наше життя — гра! — удавано смиренно зітхнув Павлов, який програв парі. — Спізнюється той, хто не боїться вилетіти з команди. Тому я завжди приходжу раніше…

Вони сміялися, сипали жартами, Гнат також сміявся разом з усіма, щось розповідав, але він добре знав, бачив, що за всіма цими розмовами у них на думці одне: попереду — гра! І кожен помалу готував себе до головного, до виходу на майданчик… Хоча до початку гри ще лишалося добрих півтори години…

СолІнд з’явився непомітно. Він стояв і похмуро дивився на пустунів, покусуючи травинку, ждав, поки всі вгомоняться. Потім тихо сказав:

— Зараз там грають японці й збірна Європи. Рахунок два-один.

— Японці? — поцікавився Павлов.