Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Наступного ранку ми вже були в Києві. На підході до будинку натикаюся на те місце, де відучора стояла моя машина. Очманіло дивлюся на порожній шматок асфальту, засипаний квітом акацій. Що за чорт? Різні негарні думки юрмляться в голові.

– О, друже, а я якраз збирався тобі телефонувати, – сусід, що живе поверхом нижче, вийшов вигулювати собаку. – Вчора у другій половині дня до нас у двір зайшла купа якихось людей з ДАІшниками і почали крутитися біля твоєї машини. Опломбували її, а потім викликали евакуатор, кудись повезли. Що то може бути?

– Це, певне, моя дружина наслала виконавчу службу…

– Вона що у тебе, з глузду з’їхала? Читав її інтерв’ю у «Віві»?

– Ні.

– Я тобі дам журнал. Вибачай, звичайно, але у неї щось з головою не те…

– О’кей, якось згодом…

Найнеприємніше в цій ситуації те, що сьогодні я мав їхати в дитячий табір до Андрійчика, бо перед самою поїздкою до АТО він прислав мені СМС:

«Татусю, я в таборі. Мами вдома нема, і вона не знатиме. Приїдь. Я дуже скучив».

Уже шостий місяць, як я не бачив дітей. На кожне моє прохання про побачення відповідь Анжели була однаковою: «Утром дєньгі – вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі – утром дєті. ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ:::)))». Адже наш шлюбний договір, за яким я мав щомісяця сплачувати еквівалент у три тисячі доларів США, діяв, і за ним нараховувалася не тільки основна сума, але й пеня. У квітні отримав виконавчий лист з боргом у 197115 грн.

Усе моє рухоме і нерухоме майно, рахунки в банках були заарештовані, а жоден судовий позов з проханням переглянути умови контракту у зв’язку зі зміною матеріального стану та втратою основних джерел доходу (бо майже всі концерти були благодійними) не розглядався через те, що Анжела раз у раз подавала апеляції на впровадження справи до розгляду, заганяючи мене дедалі у більші борги. Вона й не приховувала свого плану: «Я відберу у тебе все і пущу по світу голим. За щастя і матеріальний добробут своїх дітей я горло перегризу. Я – мать-волчіца, я стєпная кобиліца…» ну і таке інше.

І ось ми сидимо з Андрійчиком в альтанці дитячого табору «Каштан», що у Кончі-Заспі, і я його міцно-міцно притискаю до себе і гладжу по голові:

– Я люблю тебе, мій синочку. І дуже сильно за тобою скучив!

– Я теж дуже сильно люблю тебе, татку. А коли ми знову поїдемо на риболовлю?

Майка і штани на ньому бруднющі, як і долоньки, якими він розмазує по обличчю сльози.

– Не плач, синочку, колись обов’язково поїдемо. А чого у тебе такий брудний одяг?

– Так у мене вже все брудне, бо мама поїхала з якимись дядьками у Грецію відпочивати, і до мене ніхто не їздить. Я тому і написав тобі СМС. Тільки ж ти їй не кажи, бо вона страшенно свариться, коли я питаю, чи можна написати татусеві? Каже, що тебе забрали демони і ти не маєш права з нами бачитися. Тату, а тебе на війні не вб’ють?

– Звичайно, не вб’ють, синку.

– А ще я знаю, що хлопчика з мого загону батьки забирали на два дні. То, може, й ти можеш таке зробити? Ти ж мій батько!

– А що для цього треба зробити?