Розділ «Антракт»

– Ну так, я два місяці, як подав на розлучення, хоча ми вже майже два роки не живемо разом…

– Через що стався цей розрив?

– Ви знаєте, я не хочу і не буду говорити про це, бо стосунки двох людей – тема дуже складна. Тим паче, що журналісти завжди мають змогу перекрутити будь-яку фразу, вирвати її з контексту, а тоді починається суцільний Армагеддон. Фраза обростає інсинуаціями, плітками, вмикається ефект «зіпсованого телефону». Мені дзвонять і пишуть якісь люди, кажуть: «Навіщо ти все те робиш?» – «Що?» – питаю я у них. – «Кажеш те і се…» – «Я нічого не кажу…» – відповідаю. – «Але ж пишуть!!!» – «Ну, то хай пишуть! Я не можу заткнути усім рота й одночасно подати на всіх до суду! Вам яка до того справа? Займіться собою. Навіщо ви витрачаєте час і енергію на те, щоб копатися у наших стосунках?!»

Тому я не даю коментарів пресі. Нехай це лишається прерогативою Анжели Негорової. Вона обрала цю хибну тактику, ну то Бог їй суддя. Коли ми офіційно розлучимося, я думаю написати роман, де викладу своє бачення того, що відбувалося. Бо зараз дітям постійно кажуть: «ваш тато – дебіл», «ваш тато – „націонал-фашист“», «ваш тато – несповна розуму». Я не можу впливати на цю ситуацію, аж поки вони не виростуть. Проте, хто знає, чи побачу я їх дорослими – я ж бо веду не зовсім безпечний спосіб життя. До того ж здоров’я інколи підводить. Всяке трапляється… Але мені не хочеться, щоб діти знали тільки одну версію – мамину. Адже у них є і тато, який їх ДУЖЕ любить, однак з певних причин не може бути поруч.

– Ви вже придумали назву для роману?

– От бачите, ви вже включилися в процес… І завтра можете абсолютно впевнено викладати інформацію: «Антін Мухарський напише роман про свої стосунки з Анжелою Негоровою». Але ж нема роману, нема назви, а інформація вже пішла, й мені телефонує купа народу, питаючи: «Так де ж роман?». – А я кажу: «Так нема ж роману!» – А мені кажуть: «Так ти ж сказав!» – А я відповідаю: «Та ні хєра я не казав, то все журналісти перекрутили…»

Проте інформаційне поле вже збурене й оцю неправдиву новину вже видають за факт, що відбувся. Всі його обговорюють і віддають цьому час та сили, а значить, він став реальністю, хоча не має під собою жодного реального підґрунтя. От чому ми живемо у часи тотальних фейків. Можете собі тільки уявити, яким засміченим є наш інформаційний простір, як важко, та й неможливо, відшукати там хоча б краплину правди! Я вже не кажу про політиків, що зробили брехню своєю професією. Але біда в тому, що ПРАВДА – нікому не потрібна. Бо вона зазвичай сувора, неоковирна, радикальна та невесела. Єдина дійсна правда цього життя – воно неодмінно закінчується смертю. От чому всім нестерпно хочеться «легкості буття», «скольженія по поверхності жізні», бо сама лише згадка про фінал і тотальне забуття приводить людину у стан перманентного шоку. Тому моя порада всім, хто читає бульварні видання і таблоїди: полиште цю невдячну, бридку справу і зверніть увагу на своїх близьких, посадіть дерево чи займіться власним здоров’ям, самоосвітою чи вирощуванням капусти. Або почитайте гарну книжку. Все ж буде корисніше.

– Що нашу країну очікує попереду?

– Я не Ванга і не Дельфійський оракул… Думаю, що років два-три все буде дуже хріново, а потім стане легше… або настане повний кирдик.

– Це як з анекдоту: «купи козу – продай козу»?

– Та ні, радше: «пацієнт скоріше живий, аніж мертвий, чи навпаки». Ми зараз перебуваємо на грані – можемо одужати, а можемо померти. Все вирішиться у найближчі два-три роки. Просто ми ніяк не хочемо вивчити уроки історії, тому завжди наступаємо на ті ж самі граблі. Думаємо – якось воно пронесе, якось то воно буде, бо ніколи так не було, щоб ніяк не було. Згоден, що не все залежить від людського бажання, бо є рок, фатум, вищі сили. Але певні уроки необхідно засвоювати. От, приміром, у нинішній війні, як не дивно, винен Ющенко, який не наважився свого часу на радикальні реформи.

Та й нинішня ситуація – це невивчений урок сторічної давнини, який так само може закінчитися тотальною анархією, отаманщиною і черговою імперською окупацією Росії через нашу наївність, миролюбство і небажання домовлятися між собою та дивитися правді в очі. А правда страшна: поруч із нами – дикий, неприборканий звір, що зветься путінська Росія, можливо, ще гірша й підступніша за Росію більшовицьку. І цю реальність треба осягнути: або ми будемо з нею загравати і колись таки вона перекусить нам горлянку чи запустить у печінку пазурі, або ми відгородимося від неї металевим парканом, або наважимося на постріл у голову. Проте, оскільки зброї у нас нема, то найвірогіднішими видаються перші два варіанти.

– Тобто, відгородитися – для вас найбільш реальний і прийнятний варіант?

– Я думаю так!

– Але ж що робити з Донбасом?

– Стояв би на моєму місці Орест Лютий, то сказав би: «Битися до перемоги! Донбас – це українська земля!» Він у нас прихильник «партії війни». Я ж скажу: «Відгороджуватися». І хай там живуть, як хочуть, бо я особисто бував на Донбасі безліч разів і знаю, що народ там зовсім інакший. Вони не знають, що таке «Україна», вони чути нічого не хочуть про неї, а тепер – після обробки мізків російською пропагандою, яка видає сюжети про «розіп’ятих хлопчиків», «отруєні ЗСУ колодязі» та «зґвалтованих нацгадами жінок» – ще два чи три покоління буде живитися цими міфами. «Совок» там незнищенний. Тому відгороджуватися, і край! Краще відрубати руку, аніж дати загинути усьому тілу.

– Але ж боляче! Та й завжди є надія, що загоїться, одужає…

– Надії нема! Хвороба занадто запущена…

– Тобто з Донбасом – усе?

– Думаю, що так.