Розділ «Відділення перше «Лагідна українізація»»

Після декількох років подружнього життя я остаточно впевнився у тому, що моя дружина має певні психічні розлади. Приблизно раз на два місяці з нею траплялися припадки різного ступеня важкості. Інколи цьому сприяв алкоголь, інколи вони траплялися без якихось поважних причин. Зазвичай вона спала до першої чи другої години дня, а коли з’являлася у вітальні, на обличчі вже мала «припадочну» маску. Нижня щелепа сповзала убік, вуста підбиралися, обличчя робилося восковим, а очі закривала мутна поволока. Рухи ставали рвучкими і часто хаотичними. Вона довго і мовчки дзеленчала ложками-чашками, намагаючись зготувати собі каву, довго сиділа в туалеті, потім вешталася будинком, клишоного шаркаючи ногами.

Зрештою починала чіплятися до якихось дрібниць, розкручуючи маховик скандалу. «Хто тобі дзвонив так рано?», «Ти ще місяць тому обіцяв поміняти шланг у дворі», «Чому твоя мати останнього разу зі мною так холодно попрощалася?», «Ти ховаєш від мене гроші», «Хто та мала сучка, яка підходила до тебе на останньому корпоративі?». Інколи діставалося і старшим донькам, і її мамі, і навіть нашій чарівній няні, яка двадцять чотири години на добу доглядала за молодшими дітьми.

Передчуваючи скандал, я взяв за звичку тікати з дому, і тоді ситуацію рятував телефон. Вона могла почати розмовляти з друзями і подругами о другій дня, а закінчити далеко за північ. Завдяки жвавому артикулюванню скидала дурну енергію і знову ставала більш-менш притомною. А тоді вже жартувала: «Когда я работаю орально, мнє становітся лєгчє!»

Хтось зі спеціалістів зауважить: це, мовляв, ПМС приймав у неї такі специфічні форми. Я намагався відстежити циклічність і дійшов висновку, що, можливо, гормональний фон і був причетний до подібних метаморфоз, але скоріше мала місце дитяча психічна травма і беззаперечне успадкування проблем, які наочно й опукло проявляв алкоголь.

Коли напивалася, то наче чорна хмара оповивала її всю, а з рота виривалися зграї диких, неприборканих демонів, що у божевільному припадку волали:

«Ви карлікі! Нєсчастниє жалкіє карлікі, коториє по ужасному стєчєнію обстоятєльств оказалісь рядом с Гуллівєром. О, как я вас всєх нєнавіжу. Ви нє іспиталі і нє прошлі тисячной долі того, что прішлось іспитать і пройті мнє на путі к тому, что я сєйчас імєю! Я – мать пятєрих дєтєй, успєшная тєлєвєдущая і бізнес-вумен. Другой такой в странє нет! Мєня слушают, с мєня бєрут прімєр, я лідєр общєствєнного мнєнія і експєрт в сємєйних вопросах! А ви кто? Жалкіє уродци, коториє віснітє гірямі у мєня на руках і ногах. Да я би могла покоріть мір, сніматься в Голлівудє і бить звєздой мірового масштаба. Вмєсто етого я дала жизнь пяті дєтям і нічуть об етом нє жалєю. У мєня нє било того, что єсть у ніх. Моя мама жалєла пять рублєй, когда я просіла єйо устроіть мєня в музикальную школу. Я єйо нєнавіжу за ето. Моі родітєлі – ето бабушка с дєдушкой, коториє мєня ростілі. Я росла в большом домє с віноградніком в Новой Каховкє і всє ми билі мафієй. Семь дочєрєй било у бабушкі с дєдушкой, а моя мама всєгда била какой-то нєдодєланной. Она і на старості лєт так і нє стала взрослой. Мало єйо білі сковородкой по головє, чтоби до єйо куриного мозга дошло, что дєтям нужно воврємя давать то, что ім нєобходімо для полноценного развітія. Клянусь, моі дєті нікогда ні в чьом нє будут нуждаться! Я загризу любого, кто будєт посягать на их право на достойную обєспєчєнную жизнь. Я – мать-волчица! Я стєпная кобиліца і за дєтєй пасть порву, растопчу і слєда нє оставлю. І мнє нікто нє нужен. Я – звєзда! Я сама со всєм справлюсь! І вообщє, надо валіть на хуй із етой проклятой страни. В Амєріку! В Амєріку, гдє у дєтєй будєт будущєє. А что ім может дать ета сраная Украіна? Блядь, і сподобіл же Бог мєня с красотой і талантом родіться в етой задрипанной странє! На хуй! На хуй!»

Коли перший шал проходив і вона фізично втомлювалася, то забиралася у хатку-барбекю, де гості зазвичай забували цигарки. Запалювала, влипала в крісло і продовжувала: «І як я довірилась цьому рудому жидові (це вже про мене). Бігав же навколо мене, ноги цілував, усе благав: „Будь моєю, будь моєю!“ Воістину, як хочеш закрутити жінці голову, оббіжи навколо неї двісті разів. І я, дурепа, повірила, що воно людина. А воно – козел, дебіл, жалкій артістішко. Та я ж могла вийти заміж за олігарха. Я – ляля дорогая! Все, пиздець, розлучуся. А хулі! Хай платить за секс! Чуєш? Залиш нас з дітьми у спокої і пиздуй зі своїм Орестом Лютим на хуй! Плати нам п’ять тисяч на місяць і пиздуй на хуй! Блядь, будь ти проклятий із своєю мамашею і пиздуватим батьком. Мамєнькін синок. Жалкій кієвскій жідовскій інтєлігєнтішко. Письменник, блядь! Уйобіщє рижеє! Да что би ти бєз мєня дєлал? Ето же я тєбя із тєатра витащіла, чєловєка із тєбя сдєлала. Хто ти бєз мєня? Ніхто! Я – Анжела Нєгорова, мєня вся страна знаєт! Я мать-волчіца пятєрих дєтєй! А ти хто – жалкій артістішко!»

Отак годину чи півтори могла сидіти, курити, пити червоне вино і бубоніти «жалкій артістішко», «жалкій артістішко». Коли на обрії час від часу виникали старші доньки, називала їх «тупими кобилами», власну маму посилала відкритим текстом, діставалося і друзям, і кумам, і всім знайомим, чиї образи мимохіть поставали перед залитими алкоголем очима: «підараси галімиє», «пєтухі йобаниє», «тварі продажниє», «подонкі кончєниє» ну і таке інше. Якось геть упившись, надіслала моїй першій дружині СМС: «Пішла ти на хуй зі своїми виблядками» (мала на увазі моїх доньок від першого шлюбу). Тоді, пам’ятаю, не витримав і, ухопивши її за коси, намагався сунути сімейного експерта головою в унітаз. Дорогою до вбиральні мати-вовчиця прокусила мені руку, розбила вазу, зламала стілець, але мені вдалося-таки запхати її дурну, п’яну довбешку у вічко і спустити воду. Хоча я, зазвичай, намагався уникати подібних ситуацій і, передчуваючи приступ, втікав якнайдалі.

«Нічого не поробиш. Це спадкове, – важко зітхала її мама, яка вже змирилася з подібними доччиними витівками. – Батечко її покійний, царство небесне, мав такі ж проблеми з головою. Час від часу наче щось находило на нього і робився буйний».

Спитаєте: якого хріна ти все оте терпів, де брав сили, аби прощати? Відповідь проста – любив її. Любив дітей. Робив усе можливе, щоб зберегти родину. Й тисячної долі тих образ і розчарувань, тих страшних слів, що в припадках безумства вона проказувала на мою адресу, я б не пробачив нікому. Жодній істоті у світі! Але їй вибачав. Як бачив янгольські обличчя наших дітей, як чув їхні дзвінкі голоси в глибині будинку, як бачив, що біжать мені назустріч і кидаються на шию, а я вдихаю аромат їхнього волосся, відчуваю на своїй щоці їхні поцілунки. Я прощав тобі, Анжело, так багато і так щиро, як не буде прощати ніхто у цьому світі. Бо я любив тебе! І був понад усе вдячний за те, що народила мені таких прекрасних, коханих дітей! Заради них і прощав.

Коли приступ проходив, вона щиро і мило каялася. Трохи удавано припадала до ніг, просила у всіх вибачення, ніяково сміялася, коли їй пригадували подробиці того, що напередодні верзла. «То не я. То моя сестра Сніжана, яка приходить, коли я трохи вип’ю», – намагалася жартами зняти із себе провину, і всі прощали. Бо дійсно ж – мати п’ятьох дітей, зірка і все таке! А через деякий час усе повторювалося знову.

Тієї ночі між нами відбулася важка наболіла розмова.

– Давай це закінчувати, – запропонувала Анжела, зваривши собі каву і всідаючись за столом навпроти. – Я хочу розлучитися.

– Згоден. Так далі жити не можна. Ти мене не поважаєш, не розумієш, стидаєшся. Може, мати ти і не погана, але дружина ніяка.

– Ти це серйозно кажеш про те, що згоден розлучитися?

– А ти?

– Я тебе перша спитала.

– Слухай, Анжело, я тобі востаннє спробую пояснити те, що мною рухає. Спробую бути лаконічним. Кожна людина має своє призначення. Пошук і виконання цього призначення – божественний задум. Всередині у кожного з нас є прилад, який сигналізує, чи своїм шляхом ти йдеш. Коли рухаєшся правильно, то навіть пливучи в океані, починаєш відчувати під ногами дно. Усі попередні роки я лише йшов до себе і от тільки тепер почав торкатися ногами ґрунту. Й оця свобода творчості, якої домагався довгі роки і до якої свідомо прямував, мені дорого обійшлася. Як не хочеш підтримати, то хоча б не заважай. Це єдине, чого я прошу.

Вона мовчки допиває свою каву, а потім повільно і наче втомлено проказує свій монолог:

– Я ніколи не погоджуся із тим, що ти робиш, бо неодноразово казала, що ненавиджу Ореста Лютого і ніколи не змирюся з його існуванням у нашій родині. Я відмовляюся жити з футбольною командою. Будь ласка, шукай себе й далі, давай концерти, подорожуй країною і світом, шукай собі нову дружину, їби молоді тіла, але подалі від мене і від моїх дітей. Я не можу жити з чоловіком, за якого мені соромно. І я нічого не можу із цим зробити. Те, чим ти займаєшся, та кількість мату, який ти вживаєш у своїй так званій творчості, ніяк не збігається з моїми уявленнями «про прекрасне». А ще я хочу спокою, і взагалі мрію поїхати з цієї країни. Це моя основна мета і моє основне призначення. Виховати і виростити нормальних дітей, дати їм виховання й освіту. Як бачиш, наші цілі й бажання не співпадають. То давай розлучимося тихо.