Розділ «Відділення перше «Лагідна українізація»»

У вересні 2012 року у Львові на Форумі видавців презентовано роман «Доба. Сповідь молодого бандерівця» і перший альбом Ореста Лютого «Лагідна українізація». В березні 2013-го у видавництві «Остання барикада» вийшла повість «Смерть малороса» – мій найрадикальніший твір. Сюжет простий: чорти у неприродний спосіб пляшкою від безалкогольного пива ґвалтують письменника-малороса, дуже схожого на Олеся Бузину.

В червні 2013 року на опозиційному каналі ТВІ побачили світ перші випуски анархо-кабаре «Зелена лампа», вкрай провокативної, як для українського телебачення, культурологічної програми, що відразу стала культовою. І нарешті, в рамках ювілейного, 20-го Форуму видавців ми разом із митцями СВХ презентували великий мистецький альманах «Жлобологія» разом із живою інсталяцією «Жлобопарк. Звіро-люди» (гопнік звичайний і тітушка-антифашист в одній клітці), за який нас – уже всіх разом – оголосили «внукамі дєдушкі Гєббєльса».

Безумовним мистецьким апофеозом діяльності СВХ став проект «Жлоб-Арт». Така собі спроба мистецького аналізу антропологічного та соціально-культурологічного феномена жлобства, який поглинув країну. Місце героя в сучасних українських реаліях зайняв тотальний антигерой. Його ми і досліджували.

Ось він – у залі Верховної Ради голосує чужими картками, ось мчить на своєму «Бентлі» на червоне світло, збиває на смерть людину і за два тижні виходить із СІЗО, ось він у «Світських хроніках» хизується годинником за 100 тисяч, а його дружина – сукнею, сумочкою та взуттям «Луї Віттон» приблизно такої ж вартості, ось він на концерті Поплавського, а ось обнімається з Йосипом Кобзоном, ось він рулить літаком, а ось – на програмі Яна Табачніка

«Україну мають таланти» виконує «Мурку» на роялі. З нього беруть приклад на всіх рівнях. Його наслідують і копіюють. На нього мріють бути схожими всі – від водіїв маршруток до чиновників середньої ланки. Його дружині заздрять усі повії, не виключаючи повій з Окружної, та всі домогосподарки й учасниці талант-шоу. Цинізм і вседозволеність, відсутність будь-яких моральних принципів, що вже казати про елементарну совість і честь. Уся країна, усе суспільство гниє і смердить, як свіжа вигрібна яма, повна жирних, тлустих черв’яків.

«Це мине! Це обов’язково мине, бо довго так тривати не може. Буде революція, соціальний вибух… Буде щось…» – так кажуть художники.

Ми – праворадикальне, націонал-анархічне мистецьке угруповання. Ми – низова громадянська мистецька ініціатива, чия діяльність спрямована на підбурення і занурення, розтинання і лінчування тієї жлобської дійсності, що стала нашою повсякденною реальністю, з якою ми не хочемо миритися.

Заключна виставка «Жлоб-Арту» відбувалася у рамках фестивалю KIEV CONTEMPORARY ART, що проходив наприкінці листопада 2013 року в «Мистецькому Арсеналі».

«Це дуже символічно, що ми демонтуємо виставку саме сьогодні. Здається, епоха жлобства закінчується і настає щось нове», – ці пророчі слова промовив Сем, допомагаючи Манекену знімати зі стіни поліптих «Викликай бога революції».

«Нас почули вищі сили!» – як завжди іронічно зауважив той.

Учора ми всі були на Банковій і вперше в житті відчули, як ріже очі й забиває подих сльозогінний газ, побачили, як атакує «Беркут» і як палають коктейлі Молотова.

Народжувалася нова країна. Поставав новий ГЕРОЙ.

Але про це – у наступній частині нашої книги.

– Чи є в залі колишні піонери? – питає Орест Лютий у публіки, і руку піднімає майже половина присутніх.

– Комсомольці? – десь відсотків двадцять.

– Члени КПРС чи принаймні кандидати в члени? – Сміх у залі, але одна-дві руки завжди піднімуться.

– Прекрасно! Отже всі ви бачили на власні очі, як розвалюється та гине остання світова імперія під назвою СРСР. Декілька тижнів тому я мав особисту розмову з Михайлом Ходорковським – опальним олігархом, який відсидів понад десять років лише за те, що наважився критикувати путінський режим. Він був присутнім на церемонії представлення «правопрєємніка», яку провів Борис Єльцин напередодні 2000 року. «Тоді, – каже Ходорковський, – ми стояли поруч: Я, Єльцин і Путін, який видався мені цілком притомною людиною. Я й гадки не мав, що совок може повернутися назад. Здавалося, викриті злочини комуністичного режиму, дисидентська література, новий капіталістичний лад – не давали йому жодних шансів на повернення. Але все сталося всупереч моїм тодішнім уявленням. Совок виявився набагато живучішим, як не до кінця видалена ракова пухлина.

Дуже сподіваюся, що його метастази остаточно перетворять неототалітарну, агонізуючу Росія в імперський труп, крізь прогнилі кістки якого проросте молода трава. І поки моя країна все більше й більше пишається своїм минулим, не помічаючи лихого сьогодення, вона не має майбуття. Не можна іти вперед з головою, повернутою назад». Я абсолютно згодний із цими словами.

Імперія відроджується й одвічний російський москаль знову бажає крові. І поки у Парижі їдять круасани, а у Відні п’ють каву, висловлюючи «глибоке занепокоєння» агресивними діями Росії, тут, на передовій боротьби з азійщиною, гинуть найкращі сини України. Проте не менш небезпечним за реальних москалів-колорадів є внутрішній ворог, який живе і періодично точить серце народжених у СРСР. «Ах, як добре було, коли ми співали біля вогнища „Взвєйтєсь кострамі!“. Коли все було ясно і зрозуміло: оклад у сто вісімдесят карбованців, ковбаса по два двадцять, горілка по три шістдесят, відпочинок у пансіонаті „Зоря“, тринадцята зарплата, черга на квартиру та „Жигулі-копійка“ як бонус за довгі роки „бездоганного служіння партії та народу“». І якось забувається тотальний «одобрямс» на партійних зборах, дефіцит і принизливі черги, задушений голос совісті, політв’язні у таборах і довгі кухонні розмови про те, що все прогнило і як добре за кордоном.

Ота ностальгія є казкою для інфантильних рабів, яким обов’язково потрібен цар і міцна рука, бо не можуть самі дати собі ради. Не таким мусить бути сучасний українець. Тому вбивайте-викорчовуйте у собі внутрішнього раба, москаля-імперіаліста, що живе в душі людини постсовєтікус. Убивайте імперію, убивайте Радянський Союз у собі! (Оплески в залі.)