Розділ «Відділення перше «Лагідна українізація»»

«Вже не розстріляють! Все! Здохла тварюка, і хай! Зараз до Берії доберуться, а стріляти вже, синку, не будуть… І так уже всі постріляні, хто хоч щось знав. Тепер ваш час настає жити, будувати. Ми вже все – відстрілялися!»

Отаке мені розказував батько про мого діда, якого я бачив рідко, бо він після війни жив з іншою родиною. Але те, що Сталін сука, я знав від самого дитинства.

Подальше моє становлення як лютого «націонал-фашиста» відбувалося завдяки дитячим дворовим іграм «у войнушку» та суперпопулярному фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Саме цей фільм, без перебільшення, породив наймасовішу фашизацію дітей середини-кінця 1970-х. Оця красива, шляхетна ССівська форма, оці загадкові піратські черепи у петлицях, кашкети з вигнутими околишами, чорні автівки, кабінети, бар «Елефант», уся ця виважена арійська естетика… Яка там на хуй Лєні Ріффєншталь! Тетяна Ліознова – ось хто прославив Третій рейх на увесь Радянський Союз. Розумні, виважені, підтягнуті німці зі шляхетними рисами облич, на відміну від усіх цих замурзаних чортів-комбатів з рязанськими пиками та фронтовими «стограмами», в обвислих на сраках, вічно обісраних галіфе, увесь цей колгоспний командний склад із тлустими генералами на чолі, з кривоногим Жуковим на білому коні…

Словом, в іграх про войнушку усі міські діти переважно хотіли бути «німцями», а уся колгоспна гопота, що понаїхала до Києва зі своїх Свєрдловсков і Краснопєрєкопсков, Стаханових та Днєпродзєржінсков, однозначно опинялася на протилежному боці.

А ще були іграшкові індіанці, ковбої, залізниці з будиночками, жувальні гумки, справжні дерев’яні форти та інші фантастичні іграшки, що їх мені батьки присилали з далекої та казкової Німеччини. На відміну від наших уйобіщних радянських виробів дитячого легпрому, вони здавалися прибульцями з іншої планети.

«Дарма німці не перемогли у тій війні! Зараз усі мали б такі іграшки, як у тебе!» – заздрили мені діти, навіть з Магнітогорська і Чити (їхні мами працювали викладачками російської мови у нас у школі).

У дев’ятому класі до школи прийшов преферанс. Його заніс до нас Валєра Румянцев, який грав краще за всіх. Отак потроху за першу чверть я програв майже двісті карбованців. Де такі гроші взяти – не знав і був впав у відчай, але той-таки Валєра прийшов на допомогу. «Можна відпрацювати на стометрівці», – запропонував він утаємничено на уроці НВП (начальной воєнной подготовкі). «Стометрівкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу київських фарцовщиків називався шматок Хрещатика від магазину «Каштан» (аналог валютної «Берізки») на перетині з бульваром Шевченка і до Центрального гастроному (звідки починалася вулиця Леніна – нині Богдана Хмельницького).

«Ти ж неповнолітній, до того ж приводів до міліції не мав. З гарної родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разі чого казати: знати нічого не знаю, просив у дяді жувальну гумку», – напучували мене «старші товариші» перед першим виходом «на панель». Моє завдання – «чіпляти інтерів», тобто закордонних громадян, що їх якимись вітрами задуло до Києва. Розговорившись (англійську я знав непогано), я мав довести наш діалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».

Половина респондентів зазвичай відмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совієт амі юніформ, спешел сувенірс, флегс, айконс, коінс, олд бук, мегезін енд мені азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чіплялося до п’яти чоловік, у поганий – один-два. І тоді я вів їх до старших товаришів у дворик на Пушкінській, де вони брали інтерів під свою опіку і влаштовували їм «чендж», міняючи радянську військову форму, ордени-медалі, радянські монети і різний сувенірний крам (ложкі-матрьошкі) на уживані та не дуже – фірмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеєри, а інколи й справжню валюту у вигляді американських доларів, німецьких марок та фінських крон. За кожного клієнта я отримував три карбованці.

Отак, десь за два місяці, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та неділях, я віддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив під облаву, що відбулася за півгодини до моєї чергової «зміни». Знайомих хлопців замели усіх разом зі старшими товаришами. Когось відпустили, комусь дали умовний термін, а когось навіть закрили за валютні операції (від восьми років з конфіскацією). Я реально пересцав і покинув свою нетривку кар’єру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ війну західному світу.

Програв на культурологічному, інтелектуальному рівні. Ми слухали західну музику, ми вдягалися у західні шмотки і намагалися читати західних авторів. Йобаний совок завжди заганяв інтелігенцію та вільну думку в підпілля, у концтабір, стріляв, душив, труїв. Завжди апелював до маси та тваринних інстинктів, продукуючи саме таку – плебейську, антиестетичну – традицію.

І лише Штірліц в ССівській формі давав хоч якусь розраду і надію на те, що і совок може виглядати достойно, маскуючись за естетичними напрацюваннями Заходу. Що згодом і довела практика. Адже найлютіші «антифашисти» чомусь не носять обісрані хебешні галіфе чи сукні виробництва «Мосшвєйпром». Натомість воліють вбиратися в Х’юго Босс (який і розробляв моделі ССівської форми) та у сукні від Коко Шанель, звинуваченої в колабораціонізмі.

Що й казати: попи обирають «Майбахи» і «Ролс-ройси», а не «Жигулі» й «Ниви», колишні комсомольці та партійні бонзи відпочивають в Баден-Бадені, а не в Саянах чи Кисловодську, навчаючи дітей по Лондонах, Бостонах та Парижах. Увесь совок виявився тотальною брехнею для бидло-люмпена, як і нинішня путінська Росія – правонаступниця цього трухлявого брехливого монстра. І лише автомат Калашникова – єдине справжнє цивілізаційне досягнення совка, а ще шапка-ушанка, яка прикриває довбешку, напхану салатом олів’є, перемішаним із фантомними болями ампутованих часом досягнень типу: «ми Бєрлін бралі і в космос лєталі!». І ніяк та довбешка не хоче думати, як виробити щось типу айфону чи планшета. А на хуя? Коли можна піти й відібрати або спиздити у сусіда.

Тому конфлікт Росії із Заходом – це, за великим рахунком, естетична війна між засраним ватніком і формою СС, визнаною найстильнішим одностроєм усіх часів і народів. «Кожному своє».

А от кого насправді жаль, так це мільйони страчених і спалених у печах євреїв, які полягли у боротьбі між цими двома полюсами світового естетичного тяжіння.

Пісня п’ята

Взорвали бюста в саду біля обкому

– Наступна наша пісня присвячується бойовим побратимам з товариства «Тризуб» імені Степана Бандери, – продовжує Орест концерт. – Саме вони у 2010 році підірвали бюста Сталіну перед Запорізьким обкомом партії. За мотивами цієї події створено текст пісні, що від самого початку увійшла в наш сталий репертуар. Ба навіть більше: восени 2012-го після виходу в світ першого альбому, до мене підійшла дружина одного з так званих «васильківських терористів», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у підготовці теракту, і сказала: «Ваші пісні підтримують у тюрмі їхній бойовий дух. Пишіть ще». Її слова не те щоб змінили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правоті нашої справи. Всім лютим бандерівцям, славним героям тризубівцям, УНА-УНСОвцям, «Патріотам України», футбольним фанам та всім, хто згодом утворив добровольчі батальйони «Правий сектор», «Азов» та інші, присвячується наступний твір. Співається на мотив «Поспєлі вішні в саду у дяді Вані».

Взорвали бюста в саду біля обкому

У Запоріжжі, таки підірвали бюста.