Розділ «Відділення перше «Лагідна українізація»»

Ну хай не шість бандерівок, хоча б одна прийшла!

ПРИСПІВ.

Шукають тих бандерівок старі гебешні круки,

Шукає тих бандерівок російське ФСБ

Не через те, що алий стяг спаплюжили ті суки,

А через те, що любить сук «таваріщ» з КДБ.

«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.

Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…

«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…

Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні роми, що вклоняються давньоарійській свастиці. Оця напівміфічна дрібна буржуазна наволоч і була тим живильним ґрунтом, на якому проросло, а згодом і розквітло моє рішуче «націонал-фашистське» нутро! Бо геть усі з вищеназваних категорій громадян були крайніми індивідуалістами й рішуче заперечували засади колективного існування, що їх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.

З маминого боку я майже стовідсотковий «руський». Мій дід по мамі звався Десятниковим і був київським міщанином з тих, хто ще півтори тисячі років тому допомагав Кию будувати перевіз через Дніпро. Бабця ж була донькою дворянина Вітебської губернії (про що свідчить дбайливо збережена нею метрика), який втік з революційного Петербурга у 1918 році, а опинившись у Києві, помер від тифу, полишивши дружину з чотирма дітьми на руках. Кажуть, у Петербурзі тримав величезний будинок на вулиці Моховій, а прізвище мав польське – Машевський.

Не вдаючись в обтяжливі подробиці генеалогічних колізій, зауважу, що через усе життя моя бабуся-аристократка пронесла декілька базових життєвих принципів: «Діти мають бути нагодованими!», «Душа, взуття і білизна в домі мають бути чистими!», «Бог є! А той, хто це заперечує, – преться у дупу!». З’ясувалося, що в історичній перспективі ці принципи виявилися набагато життєздатнішими, аніж, приміром, «П’ятирічку за три роки», «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» чи «Пролетаріат – авангард світової революції». Звичайно, що в тому бабусі завзято допомагав дідусь, який хоч і служив головним картографом на Київській поліграфічній фабриці, хоч і був комуністом, але усіх своїх дітей таємно похрестив і до кінця віку із захватом потайки згадував, як петлюрівці на його очах порубали декількох білогвардійців на Андріївському узвозі. «Ото були наші хлопці!» – казав дід, навчаючи мене правильно малювати українську хату-мазанку, так щоб і тин був, і призьба, і стріха, і мальви довкола. Він був не тільки картографом, але й прекрасним художником-графіком – оформив своїми ілюстраціями чимало підручників і наукових праць.

По батьковій лінії – теж суцільний армагеддон – москальщина та бандерівщина, разом узяті. Дід мій (батьків батько) – Олександр Олександрович Мухарський – син коваля з подільського містечка Кам’янець, уроджений гайдамака. Герой трьох воєн: Громадянської, Фінської та Великої Вітчизняної, від 18 років він тільки й знав, що воював. Спершу у складі 1-ї Кінної армії (похід на Варшаву), потім у складі бригади Котовського, де завідував польовою артилерією, а потім як командир зведеного артилерійського дивізіону з декількох батарей «катюш». З цими «катюшами» він пройшов усю війну, брав Прагу і Відень. За що дістав орден Леніна, два «Бойових Червоних Прапори», два поранення, тяжку контузію, а ще великий генеральський будинок на площі Шевченка, трофейний «Опель», купу трофейних же картин, зброї та різного краму. Словом, «погуляв» дідусь Європою не зле. Примітним фактом біографії було те, що упродовж 1947–1949 років він був військовим комендантом міста Львова. Там, на вулиці Поморській (нині Мішуги), у приватному секторі й досі стоїть шикарний будинок у стилі довоєнного конструктивізму, де він мешкав до початку 50-х.

«Так він же наш! Наш! У нього тоже дєди воєвалі», – з радості заволають «наші», але я вас мушу розчарувати. Так не любити радянську владу і ненавидіти Сталіна могли тільки ті, хто пережив ту страшну війну. Тому моя вам порада: запхніть свої убогі імперські міфи «про дідів» у сраку і послухайте нащадка справжнього героя війни – мого батька.

«Твій дід, – казав він мені, – Сталіна ненавидів люто. Пам’ятаю, як на початку березня 53-го року я прийшов до нього з траурною пов’язкою на пальті й плачу: „Тату, як же ми тепер без Сталіна жити будемо?“»

А він мені: «Нарешті ця сука здохла! Хай його чорти в пеклі деруть! Скільки людей загубив!». Потім напився на радощах і салют у себе на подвір’ї влаштував. Я питаю: «Як же так: весь народ у жалобі, а ти веселишся?». А він мені: «Бо народ не знає, скільки мільйонів ця падлюка погубила! А я знаю!»

І розповів історію з 37-го року, коли був понятим при арешті ворога народу. «Я тоді, – каже, – навчався на курсах у вищій школі офіцерів у Москві. І от ми з твоєю мамою (моєю бабусею, теж дворянкою Житомирської області – метрика є!) пішли на останній сеанс до кінотеатру „Ударник“, що поруч із Котєльнічєской набережною. Дивилися „Лєнін в Октябрє“. Після сеансу вийшли прогулятися, аж ось до нас підходять хлопці у кашкетах із синіми околишами й кажуть: „Товаріщ майор, просім вас попрісутствовать прі арєстє врага народа. Пройдьомтє“. Зайшли у той знаменитий сірий будинок на набережній, піднялися ліфтом на сьомий поверх, заходимо до квартири, в коридорі стоїть легендарний комбриг Тухачевський в кальсонах. Як побачив мене, аж затрусився… Ми ж з ним і у 20-му на Варшаву ходили, а потім білих на всіх фронтах ганяли, а потім скільки разів на полігонах зустрічалися. „Саша, – каже, – як ти міг?! Ти віриш у те, що я ворог народу?“. Певне думав, що я спеціально його здав. А я стою, слова не можу вимовити. Закляк увесь. Страшно. НКВДисти довкруж орудують, все перевернуте догори дриґом. Не пам’ятаю, як той протокол арешту й підписав. Досі собі цього простити не можу. І Сталіну не прощу! І Берії, цьому жирному пацюкові, не прощу! Стількох людей великих загубили!»

«Тату, тихше, тихше!» – намагався я його заспокоїти, і мені самому було страшно, що чую такі слова.

«Крові на них ріки, синку! На Гітлері й на Сталіні! І невідомо, хто з них гірший!»

«Тату, що ти кажеш! Тебе посадять! Тебе розстріляють за такі слова!»