Розділ «Частина 1»

— Оно ваша кімната, — сказала Уляна піднімаючись, щоб прибрати зі столу недоїдки. — Увечері я вам дістану чисту постіль.

— Чудово. Ще раз дякую.

У цій маленькій кімнатці, пригадав він, і жив дід Матвій.

Зараз тут стояла заслана постіль, швейна машинка з педальним приводом і невеличка тумбочка, на якій завмер вкритий пилом пластмасовий фікус. Килим на стіні був лише величезним шматком полотна з намальованими олією квітами. Дивлячись на нього, Стефан втомлено присів на ліжко. Цей день зовсім виснажив його, не звиклого до таких подорожей, проте нарешті можна розслабитися… Голова відкинулася на подушки, неначе прислухаючись до післяобідньої колискової, яку співав задоволений шлунок. Треба буде віддати їм ті консерви, подумав, борючись з дрімотою. Не везти ж їх назад у Киів.

Якщо тільки вони знають, що таке консерви…

Намальовані квіти попливли перед його очима, повіки сіпнулися і повільно зімкнулися.

Отямився так само несподівано, як і задрімав. За стіною Уляна все ще торохтіла посудом, і Стефан зрозумів, що заснув лише на кілька хвилин. А тоді побачив перед собою Семена.

— Спиш чи що? — запитав той, заглядаючи йому у вічі.

Тоді випростався. — Пішли на двір, побалакаємо.

Стефан позіхнув і підвівся на ноги. Побачив, що хазяїн вже трохи похитується, і не здивувався, коли побачив під столом порожню пляшку. Удвох вийшли надвір. Хмари вже майже розійшлися, і перші промені вечірнього сонця несміливо торкалися мокрого листя дерев.

Семен розклав на лаві газету й вони присіли. Він витяг з кишені пачку «Прими», протягнув Стефанові.

— Будеш?

Той взяв одну сигарету.

— Дякую.

Закурили, і пасма диму ліниво попливли угору. Деякий час панувала тиша.

— Що ти чув? — запитав він несподівано. Стефан не відразу зрозумів, про що йдеться, і лише кліпнув очима.

— Про що чув?

— Про це село.

Ага, ось воно. Зараз, можливо, він і дізнається, що ж тут діється. Знизав плечима.

— Різне. Кажуть, наприклад, що це прокляте місце.