Розділ «Частина 1»

— Еге, — кажуть одні козаки. — Марить дівка.

— Е ні, — кажуть інші. — Щось тут нечисте.

Порадилися вони між собою, і питає їх Безродний:

— А що, хлопці, хіба ми не козаки, що будемо нечисті підкорятися? Ні, хай по нашому все буде. Хай прийдуть сюди люди і оселяться тут, а ворожа сила хай іде до біса!

На тому й порішили. Назвали це місце Маредівкою, щоб познущатися з нечистого, а вже як прийшли люди, то стало воно Маренівкою. Згодом рушив Безродний з козаками далі, а на цьому місці, як вони і казали, збудувалося село.

Різний люд селився тут — і гончарі, і ковалі, й старі запорожці, що пішли з Січі. Селище розрослося, побільшало, даючи притулок всякому народу, і згодом перетворилося на справжній хутір.

Жила собі у Маренівці Христя, дружина сотника Коржа. Недобрі історії ходили в селі про її чоловіка — казали, що той превеликий є химородник, і має за побратимство нечисту силу, за що його й вигнали з козацтва. І ось став сотник помирати — а люди знають, що чаклун не один раз може померти, а тоді знову живий — і наказав він жінці своїй, як помре, щоб вона цілу ніч просиділа з ним. Дуже злякалася вона такого прохання, бо ще й при житті був сотник страшною людиною, але відмовити не змогла… От помер Корж, а Христя й пішла до людей за порадою, бо дуже боялася, що повернеться чоловік з того світу та й забере її з собою.

Їй і порадили — як вечір прийде, прив'язати мерця до лави і читати молитви за спасіння душі. Подякувала вона та й пішла собі.

Не хотілося Христі йти у хату, де мертвий чоловік лежить, от вона сіла на лаві і замислилася. Аж бачить — летить шляхом вершник, за ним курява так і в'ється. Знатний чоловік, у широких червоних шароварах, що лопочуть на вітрі, в розшитому золотом жупані і шапці-кабардинці; і кінь під ним теж у золоті, скаче, нібито й землі не торкається. Ось порівнявся вершник з нею, та й зупинився, зіскочив з коня та й до неї вже йде.

— Доброго дня, господарочко, — привітався, скидаючи шапку. Його очі пильно дивилися на неї, немов би читаючи всі її думки. Не сподобався Христі цей погляд — наче льодяний він був — проте вона радо привітала подорожнього.

— Дай Боже здоров’я, путнику. Куди прямуєте?

— Та от шукаю місце на світі, де б мені можна було голову прихилити, — відповідав той. — А що, дівчино, приймеш гостя з дороги? З учорашнього дня хлібної скоринки в руках не тримав.

— Була б рада, пане, — відказує йому Христя. — та тільки негоже мені зараз гостей приймати. Помер опівдні мій чоловік, і ось чекаю, чи прийме Бог його грішну душу.

Подорожній анітрохи не збентежився і каже:

— Вовк цуценяти не боїться, а як приймеш мене та нагодуєш, то, може, і скажу тобі, як далі бути.

Замислилася Христя над словами незнайомця та й пустила його до хати. Сама швиденько на стіл зібрала, що в хаті було — м’яса, галушок, слив’янки… А подорожній увійшов, став на порозі і дивиться на померлого. Очі в нього блиснули, посміхнувся та й каже про себе:

— Не ходити вже тобі, Грицю, та й на вечорниці!

Жінка почула це і ще більш стривожилась. Дивним був цей чоловік — з довгими вусами, що вже сивіти почали, лоб наморщений, а на пальцях нігті довгі, що твої пазурі. Але як вже запросила в хату, то треба прийняти як годиться. Каже вона:

— Прошу до столу, пане подорожній!

Той сів на лаву, шапку поруч поклав і ну наминати, неначе й немає поруч покійника. Христя сіла біля вікна й розпитує його: