Розділ «Частина 1»

Стефан трусонув головою. Ця думка зовсім не сподобалась, відігнав її геть. Навряд чи змусить себе ще раз зробити це, нехай навіть усе, що він бачив тоді, було лише виплодом бурхливої уяви. Крок за кроком наблизився до кістлявого чагарника, крізь який виднілися білі потріскані стіни, і зупинився, роздумуючи.

«…і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…»

— Доброго дня, чоловіче, — пролунало за його спиною. Стефан аж підскочив від несподіванки. Озирнувшись, побачив коло себе зовсім не привида зі свого дитинства, а лише худорлявого чоловіка років п’ятидесяти, у просторій клітчастій сорочці й робочих штанях. Той просто стояв, тримаючи руки в кишенях, а його вицвілі очі спокійно вивчали гостя. Він не відразу знайшов, що відповісти.

— Заблукали чи що? — знову сказав незнайомець. З нагрудної кишені витяг цигарку без фільтра, запалив і глибоко затягнувся. — Бо бачу, що не місцевий.

— Так, — сказав Стефан. — Не місцевий. Я з Києва приїхав.

— Угу, — відказав чоловік, готовий продовжувати вдало почату розмову. — І чого ж вам тут треба? У нас гості не часто бувають.

«Не сумніваюся», подумав той, але вголос промовив:

— Бачте, я… Загалом, я хочу дізнатися, чи живий ще Матвій Стеценко. Раніше він жив у цьому будинку, — махнув рукою туди, де стояла дідова хата.

— А ти ким йому доводишся?

— Ну… Він батько моєї матері. Виходить, мій дід.

— Виходить, що так, — у очах незнайомця щось промайнуло.

Він струсив попіл з цигарки й зітхнув. — Спізнився ти. Старий Матвій вже десять років як помер, ось як.

— А його хата…

— Тепер там я живу. Може чув, у діда твого брат був молодший, Михайло. То це мій батько. Теж царствіє йому небесне. — Чоловік протягнув руку. — Семеном мене звати.

— Стефан, — потиснув руку. — Шкода, що я не встиг…

— То ти тільки за цим і приїхав?

— Я, взагалі, хотів пожити тут трохи. Може знаєте, у кого я можу зупинитися?

— Краще б ти їхав звідси, — сказав Семен. — Нема чого тут робити заїзжому, повір мені. Не те, що я вигоняю… просто тут не найкраще місце, щоб відпочивати.

— Я чув, що кажуть люди, — обережно відповів Стефан. Той уважно подивився на нього крізь примружені очі.

— Не треба тобі до чужих йти, раз таке діло, — відповів несподівано. — Можеш поки у нас пожити. Було б краще, якби ти повертався назад, але я бачу, що ти вже все вирішив.