Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Ліфтер прив’язує мотузку до поручня. Я дістаю із внутрішньої кишені нічні окуляри, подаровані кротами. Обидва скельця тріснули. Але й мені не звикати.

Під нами ліс. Невисокий, іржавий, але все-таки ліс, а не поле. Це дуже ускладнює спуск, але рівний простір починається занадто близько від Заводу, до неможливості близько.

— Алексе, — кажу я, — іди ти першим. Візьми розрядник.

Він не заперечує. Здається, він звик до того, що я командую. Він повисає на тросі й зісковзує в темряву. Я стежу за ним; Алекс губиться в бурій кроні, і мотузка слабне.

— Ходімо, — промовляю крізь зуби. — Один за одним.

Мавр бере на плечі дочку. Хлопчик заявляє, що спуститься сам. Я хочу осмикнути його, закричати, що не час вимахуватись і демонструвати самостійність, але зустрічаюся з ним поглядом.

І відступаю.

— Якщо мама дозволить, — кажу дерев’яним голосом.

— Дозволяю, — глухо мовить Перепілка. — Постарайся не вдаритись об гілку… Йди.

І хлопчисько спускається спритно, як справжній дикий, доки не зникає у кронах.

Перепілка спускається одразу за ним.

Тоді Лесь.

— Я останній, — каже Ліфтер.

Мовчки хитаю головою. Вогні Заводу вже зовсім близько.

— Лано… — мовить він докірливо.

— Спускайся!

Він кілька секунд дивиться мені в очі. Тоді спускається по мотузці. Я залишаюсь у вагоні сама.

Вже помітно приймальний тунель. Що скаже Хазяїн, коли побачить, що замість одиниць енергії Заводу дісталася цього разу порожня оболонка?

Згадую, як помахав мені рукою на прощання Стефан-Ловець. Криво посміхаюсь — і, вхопившись за мотузку, поринаю в темряву.

Ми знаходимо одне одного не одразу. Коли нарешті збираємося разом, сонце стоїть уже досить високо. Усі в подряпинах, у Алекса підбите око, у Леся садно на щоці, але серйозно ніхто не постраждав. Хлопчик, син Перепілки, посміхається до вух, його сестра дивиться навколо широко відкритими очима.