Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— А я гадав, ти прибріхуєш, — признається Мавр. — Коли ти розповідала… про гори…

Іржавий ліс закінчується. Навколо чудовна, нереальна краса: зелень сосон поруч із червоно-жовтими деревами і чагарниками, лимонно-жовтогарячий килим на траві, криваво-червоні клени — і синє небо над головою. Такого ніколи не буває в місті.

Але нам ніколи розглядатися. Завод близько. Я відчуваю його, як відчувають тінь на обличчі. Завод не одержав своєї здобичі. Він небезпечний. Смертельно небезпечний.

Я ледве впізнаю знайомі місця. Поспішаю відвести диких подалі від Заводу.

— Чому ти весь час оглядаєшся? — запитує Мавр.

Мені вчувається брязкіт залізних слуг Заводу, які йдуть за нами по п’ятах. Але в цьому я Мавру не признаюсь.

Дикі не звикли ходити по горах. Я збиваюся зі шляху, помилково роблю великий гак. Діти, та й дорослі, вибилися з сил — вочевидь, снодійне поліцейських лікарів не минулося марно.

Доводиться зробити привал.

Вогонь розпалити нічим. Їсти, власне кажучи, теж нічого — крім залишків сухарів із пайка погонщиці і пачки безкоштовної вермішелі, що виявилася в когось у кишені. Є вода — поруч біжить струмочок. Усі мовчать, настільки втомилися.

Що мені робити? Я чудово розумію, що єдиний порятунок для диких — у селищі трьох родів… якщо воно ще існує. Якщо нас приймуть. Незабаром похолодає, випаде сніг, це не літо, коли в лісі можна жити просто так, у курені… Не кажучи вже про те, що під боком у Заводу ніхто не може бути в безпеці.

Прихопивши розрядник, іду в розвідку. Обравши високе дерево край лісу, забираюсь на вершечок. Дивлюся на Завод: він схований жовтим туманом. Бетонним панциром проглядає саркофаг, стовбичать обпалені громовідводи, але що робиться всередині, невідомо.

Думаю про Хазяїна. Майже бачу, як він сидить у рубці чи бродить темними коридорами в окулярах нічного бачення. Чи відчуває він, що я зовсім близько?

Ворота Заводу зачинено. Який запас енергії в акумуляторах? Мусить бути якийсь запас, на випадок, якщо зміна не прийде або виявиться непридатною…

Я спускаюся з дерева. Сідаю, привалившись спиною до стовбура. Мені треба побути самій. Мені треба подумати.

«Лано, пощади їх…»

Що ж це таке, виходить, я нікого не щаджу? І дикі в біді через мене, і друзі з трьох родів загинули, і ще в місті невідомо що робиться? Біжу, як динамо-білка в колесі, та енергії в мені занадто багато, тому під’єднані до колеса лампочки вибухають замість того, щоб світити. Вибухають, вибухають…

Завод не можна зупинити, бо загинуть люди. Заводу не можна дозволити працювати, бо люди гинуть уже зараз. Не можна, не можна, не можна!

Заплющую очі. Уявляю мембрану розпилювача — як Вогненний Кін, на якому я перемогла колись Цар-матір. Щось дуже важливе, пов’язане із Заводом… Щось, що давно знаю, але про що не думала, забула через непотрібність… Якісь слова Хазяїна… Чи Голованя?!

«Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори…»

Я мимоволі щулюся.