Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Вони майже встигають зреагувати. Майже. Один відхиляється, другий прибирає палець зі спускового гачка, але постріл уже зроблено, і заряд занадто сильний. Зачепивши навіть краєчком, оглушає.

Другого б’ю по його розряднику — знизу. Постріл летить у ранкове небо. Продовжуючи свій танок, припадаю до землі й підсікаю його ноги у важких черевиках.

Він ухитряється не впасти. Переслідуючи мене, повертається всім тілом. Продовжуючи його рух, різко смикаю ствол розрядника. Супротивник падає.

Я стрибаю зверху. Ствол розрядника впирається лежачому в підборіддя.

— Мені не треба, щоб ти помер, — кажу йому на вухо. — Покажи дорогу.

— Куди? — хрипить він. Я читаю, як Лесь, по губах: із майдану лине несамовитий гуркіт, який заглушає все на світі.

— До відвантажувальної станції.

— Я не знаю, про що ти, — каже він.

Бреше.

У мене в руках два потужних розрядники, готових до бою. Полонений охоронець веде мене глухими задвірками СІНТу. Зустрічним полісменам наказую кидати зброю й лягати. Дивно, але вони слухаються: очевидно, рев і гул на майдані справили враження.

Наражаюсь на переляканих музикантів: тих самих, чиї мертві мелодії розважали гостей на сьогоднішньому святі. Музиканти забилися в куток і не намагаються пручатись. Наказую хлопцеві з барабаном іти зі мною. Він страшенно переляканий, але під дулом розрядника не наважується сперечатись.

Тоді я раптом упізнаю це місце. Тут Стефан-Ловець проводжав нас, обдурених, у щасливе нове життя. На Завод. На стіні зберігся рекламний плакат: «Агентство «Загір’я» — реальне щастя вже завтра. Хороша робота потойбіч гір і десять енергопакетів на тиждень». Тут же яскрава картинка: дівчина з юнаком, обнявшись, ступають на підніжку вагона канатної дороги…

Переводжу важілець розрядника на мінімум і стріляю в спину полоненому охоронцю. Він непритомніє й падає без жодного звуку. Хлопець із барабаном кричить, як заєць.

Відбираю в барабанщика інструмент і наказую забиратися звідси. Хлопець зникає, як роса.

Далі йду дуже тихо. Вслухаюсь. Як я й сподівалася, ритм-таран на майдані відтягнув на себе майже всі поліцейські сили. Може, відправку пального затримали? Або, навпаки, вирішили відправити раніше?!

Я прискорюю крок. Вони ж усі тут залежать від безперебійної роботи Заводу. Не відправити вчасно пальне — значить втратити посаду, а може, й голову…

Я чую голоси. Притискаюсь до стіни. За дверима — тіні; один із голосів належить Стефану-Ловцю.

— Вони не прокинуться до завтрашнього ранку. Просто простеж, щоб вони не задихнулися власними шмарклями… І перед розвантаженням вийди на зв’язок із ним, поясни ситуацію.

— Ви мені гарантуєте мої пакети? — деренчливим голоском запитує жінка. — Завтра мені треба п’ять…

— Гарантія буває тільки на цвинтарі, — каже Стефан, і я чую, як він посміхається. — Це дуже цінний вантаж, надзвичайно цінний, підвищеної енергоємності. Якщо ти впораєшся, можеш розраховувати й на шість.